Основоположні принципи права — об’єктивність, неупередженість, справедливість, відповідність покарання мірі вини й таке інше — у кримінальному судочинстві набули дещо декларативного характеру. Слідчі, прокурори і суди керуються закоренілими традиціями своїх взаємовідносин значно більше, аніж відповідними законами, в результаті чого потерпають громадяни, для яких, власне, і створена вся система правосуддя.
Наводимо конкретний приклад, в якому віддзеркалюються реалії дня. 23 січня 2008 року Козелецький районний суд оголосив вирок трьом молодикам, у тому числі двом братам, один з яких неповнолітній. За визнанням суду вони вчинили два розбійних напади протягом короткого проміжку часу, поводилися вкрай зухвало, ще були й у стані сп’яніння. Усім трьом дали по сім з половиною років позбавлення волі. Суворо? Суворо! Справедливо? Начебто справедливо. Та тільки від усієї цієї суворості та справедливості стає якось не по собі. Перший напад було скоєно на свого приятеля-односельця з метою покарання за його постійні приставання до найменшого з братів. Якихось наслідків у вигляді тілесних ушкоджень від кількох ударів не заподіяно. Просто у потерпілого зник мобільний телефон. Обставин його зникнення та й самого ексцесу суд не перевіряв, оскільки потерпілого на судове засідання... не викликали. Але розбій визнано незаперечним фактом.

У другому випадку ті самі молоді люди намагалися зустрітися з роботодавцем, що кілька місяців ухилявся від виплати заробітної плати. Помилково вважаючи колишніх чоловіка і жінку подружжям, хлопці з двору останньої забрали мопед, який невдовзі і викинули. Судом цей факт визнано повторним розбоєм. Ні досудове слідство, ні прокурор і суд жодним чином не відреагували на ухилення підприємця від сплати грошей, за що, як відомо, передбачена кримінальна відповідальність.

Суддя (до речі, вже немолода жінка, з великим життєвим і професійним досвідом) чомусь не врахувала, що двоє братів виявилися розумово відсталими, обидва — з великої родини (восьмеро дітей виховувалися однією мамою, тато загинув у ДТП), від слідства та суду не ухилялися, у скоєному щиро розкаялися, сприяли слідству, що за законом є обставинами, які значно пом’якшують провину.

Слідча практика призвичаїлася до обвинувального ухилу, і на конкретних осіб, як правило, «вішають усіх собак». Мовляв, суд розбереться. По шляху найменшого опору йде прокуратура, що повинна здійснювати нагляд за слідством. Більше того: припустившись помилки в оцінці доказів чи кваліфікації, прокуратура, часом усупереч здоровому глузду, всіляко захищає свою хибну позицію. Виявляється, виправдувальний судовий вирок або суттєва зміна кваліфікації злочину тягне за собою догану відповідному прокурору, а з нею і обмеження премії. Таким чином, стан захисту наших прав залежить більше не від закону, а від того, з якої ноги встав служитель Феміди, та яким чином вони «узгодили» питання між собою. У яких законах прописані подібні узгодження — невідомо. Але всім відомо, що прокурори зі справами під пахвою бігають радитися до суддів, судді, у свою чергу, радяться у вищих судах. Вже якщо про щось домовляться, то нехай каміння з неба, а запроторять навіть невинного куди слід.

За таких обставин вітчизняне правосуддя більше скидається на середньовічну інквізицію. Слава Богу, що у згаданій кримінальній справі 27 березня 2008 р. своє вагоме слово сказав Чернігівський апеляційний суд, значно скоротивши міру покарання. Є все-таки надія, що захист прав громадян з прописаних декларацій стане нормою нашого життя.

Юрій НАЛИВАЙКО,
Віктор ГОЛУБЕНКО.
м.Чернігів.[r]