Їдучи з Холмів до райцентру Семенівка, не оминути перехрестя доріг із невеличкою бензозаправною станцією на узбіччі.

На нечастих подорожніх, котрі опиняються у цьому закутку Чернігівщини, незабутнє враження справляє не бензозаправна станція, розташована серед заростей диких трав, а хата навпроти, на протилежному боці дороги. Власне, це скоріше не хата, а залишки колишнього житла, нині покинутого мешканцями.
Від цієї дивної хати, колись солідно складеної з дубового бруса, а нині – мовчазного об’єкта із напівпроваленою стріхою, не можна відірвати очей. Важко пояснити, що саме так приваблює у цій незвичайній, а водночас живописній споруді.
Ніби руїна, але вікна не побиті; за дбайливо пофарбованою у яскравий зелений колір огорожею бачимо заросле високими травами і кущами подвір’я; на стіні між вікнами – вже трохи прихоплена іржею, біла емальована табличка з написом великими літерами: «СЕНЬКО».
Незвична тиша навколо і спокій. Здається, що хата ця – попри очевидність кінця, що підкреслюється жалібними залишками колишньої солом’яної стріхи та шматками старого руберойду на подекуди поламаному решеті крокв – жива істота. Вона ще не вмерла, ще триває на цьому світі, ще не хоче переходити у потойбічний і намагається щось важливе сказати людям.

Колись цей хутір називали Піщанка, потім – Сеньків. Нині про цю назву нагадує лише емальована табличка із прізвищем колишнього господаря – Сенька Миколи Петровича. Нагадує про сотні тисяч таких хат, покинутих господарями і волаючих до нас своїми пошматованими стріхами: «Отямтеся, люди добрі!»
Мабуть саме цей голос почули нащадки Михайла Филимоновича Козика. Чепурненький веселий будиночок цієї родини знаходиться майже поряд хати Сенька. Сяючий світлими фарбами, ніби усміхнений, зі стрункою ялиною на розі й двома тарілками телевізійних антен на повздовжній і торцевій стінах, із дбайливо прибраним двором, огородженим високим парканом, за яким ген аж до лісу простягається широке поле, він віддзеркалює наше суперечливе сьогодення.
Контраст між двома спорудами настільки разючий, що здається вони не лише намагаються нам розповісти про минуле й майбутнє, наочно демонструючи відповідні взірці, а й попередити про щось, напоумити.
Михайла Козика, якого ми застали за роботою (саме укладав тирсу в корівнику), напоумлювати не треба. У свої вісімдесят років він щодня працює на обійсті, порядкує у дворі й навколо, утримує двох корів, дає собі раду й допомагає дітям.
До позачергових виборів відноситься спокійно, симпатизує Юлії Тимошенко та її Блоку, тримається у курсі подій в Україні. Вважає, що треба вже перестати отам – на владній горі – «дбати про людей», а дати людям можливість самим подбати про себе.
Тоді не треба буде оголошувати якийсь там «Рік села», бо тоді кожен день і всі роки будуть часом нормального життя, в якому вже не буде зруйнованих, покинутих людьми, хат.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)