Тишу врочисту ніщо не порушує,
Листя спадає на плесо води,
Ніби іде хтось по ній, як по суші
І залишає багряні сліди.

Названий сонцем, чорніє на кручі,
Спокій у погляді, хрест на плечах,
Все відійшло, що боліло, що мучило,
Стріли Перуна метало вночі.

Все відбулось. Розлітається листям.
Осінь стоїть. І підходить зима,
Ладна ввірватись до храму зі свистом,
Як у тридцяті роки комуністи
З криком невпевненим "Бога нема"...

Осінь стоїть. Голубіє Софія.
Вершник на площі підняв булаву,
Ніби усе, що кипіло стихією,
Південь топтало, лякало Москву,

Раптом завмерло в напруженім русі,
В русі нестримнім заклякло на мить.
Гуси летять, як летіли над Руссю.
Золотою іконою осінь стоїть.

Тишу, здається, ніщо не порушує,
Тільки чутнішає шурхіт ходи.
Йдуть по траві, по воді і по суші
І залишають криваві сліди.

Леонід ТАЛАЛАЙ.