Почати треба з того, що самоідентифікація на цих землях завжди була свого роду сумішшю між «національним» (місцеві, аналог білоруського «тутейшие») і «інтернаціональним». Останнє поняття необхідно розшифрувати докладніше – у зв'язку з неоднозначністю його трактування в сучасних умовах РФ.

Необхідно пригадати, що саме на території Приневського краю пліч-о-пліч проживали слов'яни і фіно-угри, будучи унікальним зразком симбіозу: жили «посмугово» (слов'янське село – фіно-угорське, знову слов'янське і знову – фіно-угорське). Всі жителі краю – і ця традиція зберігалася не тільки при Новгородській республіці, але частково і при Російській імперії – знали мову один одного, могли вільно спілкуватися, торгувати, ходили один до одного в гості, разом відзначали свята – особливо дохристиянські (Юганнус, він же Іванів день тощо), брали дружин із сусідніх народів. Проте при цьому народи не змішувалися, не асимілювалися, зберігаючи свою самобутність, устрій і традиції – саме цей факт треба визнати унікальним.

Саме слово «Інгерманландія» шведське (що, втім, не заперечує його «рускости» - бо по-перше Рюрік з своєю Руссю за однією з гіпотез прибув з Данії, а по-друге, нікому не заважає «не зовсім великоруське коріння» назви «Санкт-Петербург». «Інгерманландія» з цієї точки зору цілком укладається в західний курс Пєтра І, який, до речі, призначив губернатором і Великим Князем Інгерманландським світлого Алєксандра Мєньшикова.

Крім того, варто пригадати, що шведи всього лише використовували власну назву місцевих жителів – іжорців (доречно зауважити, на той момент – православних, внаслідок чого після падіння Новгородської республіки вони зазнали серйозних притисків з боку шведської корони). Іжори (інкері) називали Принев’я «Інкері маа» - «Іжорська земля». Шведи ж, не розібравшись в мовних особливостях (на відміну від новгородців, до речі) просто додали корінь «ланд» - теж, власне, «земля». Тому назва «Інгерманландія» є історично-лінгвістичним казусом, щось подібне до «Іжорської землі земля».

Втім, є й інше пояснення назві «Інгерманландія». Згідно з легендою, ці землі отримали його від імені принцеси Інгігерди, дружини Ярослава Володимировича, зарахованої до лику святих під ім'ям св. Анни Новгородською і похованою у Софіївському соборі Великого Новгорода.

Взагалі питання великоруської або фіно-угорської самоідентифікації досить активно обговорюється серед групи громадян Санкт-Петербурга, які іменують себе «інгерманландцями» і (для того, щоб відрізнити свою identity від етнічних фіннів-інкері) «практикуючими краєзнавцями» (не просто вивчають історію свого краю, але й творять цю історію).

Варто відзначити, що одна частина практикуючих краєзнавців активно шукає в своєму генеалогічному дереві фіно-угорське коріння (й зрозуміло, знаходить, оскільки народи, що проживали століттями на одній території й постійно змішувалися, мають, в принципі, схожий генетичний код). Ця частина практикуючих краєзнавців особливо шанує фінського маршала Карла Густава Маннерґейма і героя Північної Інгерманландії полковника Георгія (Юрьє) Ельфенґрена. Дехто з них вивчає інгерманландську мову.

Інша частина практикуючих краєзнавців особливо підкреслює свої великоруське, слов'янське коріння. Вони, передусім, вивчають новгородські традиції, вшановують першопрохідців-ушкуйників, Васілія Буслаєва, основоположника – Рюріка (і водночас Вадіма Храброґо). Деякі з них збираються добиватися канонізації Марфи Борєцкої (легендарної Марфи-посадниці). Окремо варто згадати групу, що займається реконструкцією новгородської мови та її північного поморського діалекту.

Необхідно пояснити, що суперечка про першоджерела інгерманландської identity ведеться суто теоретична, і не призвела (в усякому разі, на цей час) до розколу руху практикуючих краєзнавців. Більшість учасників все-таки сходяться на думці про два (як мінімум два – згаданих) джерела і складові частини цієї самоідентифікації. А надто, що з одного боку і Маннерґейм, і Ельфенґрен до революції 1917 року служили в армії Російської імперії, а з іншою Новгородська республіка завжди захищала фіно-угрів – й іжорців, й карел, й вепсів та інші народи – від посягань з боку Швеції, Лівонії і Московії.

Своє майбутнє інгерманландські практикуючі краєзнавці бачать у складі північної конфедерації великоруських територій, або (у разі несприятливого для Росії розвитку подій) – як незалежна великоруська держава у межах сучасної Ленінградської області або – Північно-Західного федерального округу. В зв'язку з цим знов порушена властями ідея, яка раніше постійно відкидалася, про об'єднання Санкт-Петербурга і Ленінградської області в єдиний суб'єкт Федерації – Невський край – грає на руку прихильникам автономізації.

Адже в результаті (і це зрозуміло всім, не виняток - федерали) утворюється фактично готова європейська держава з населенням близько 6 млн. чоловік, що має кордон з декількома країнами Євросоюзу і фактично замикає розімкнене сьогодні зі сходу «Балтійське кільце». Невський край по своїй суті – та ж Великоруська Інгерманландія, різниця лише в назві. Але всі ми знаємо, що назва – річ доволі умовна. Свого часу Петербург з честю носив ім'я і Петрограду, і Лєнінграду – при всіх мінусах цього статусу. Врешті-решт, питання назви завжди можна виправити в майбутньому.

Прокляте XX століття – епоха світових воєн і революцій, сподіваємось, пройшло. Проте тільки ми, громадяни – в змозі зробити так, щоб це минуле не повернулося. За прикладами ходити недалеко: зовсім недавно попередній президент і «гарант» Конституції РФ віщав про «безповоротність реформ і демократичних перетворень». І ось його наступник цілком обернув й реформи, й демократичні перетворення назад: у федерації знову зневажають права людини, знову – незадоволені імперські амбіції сварять нас з сусідами і вчорашніми друзями, знову з'явилися політв'язні, підсумки приватизації переглядаються, а з неугодними бізнесменами чинять так само, як з неугодними державними діячами і журналістами.

Проте, я переконаний в тому, що великоруське майбутнє чудове, що в XXI столітті справді наступить Ера водолія, сприятлива Руси, під час якої великоруські регіони або держави вийдуть у світові лідери, залишивши за собою і США, і Китай, і стару Європу, узявши в союзники східноєвропейських слов'ян і народи Півночі. Проте, для цього великоросам належить перевтілитись самим: насамперед – відкинути імперські амбіції, для того, щоб на рівних увійти до цього братського союзу.

Для цього треба багато і плідно працювати, трудитися, не покладаючи рук, але головне – думати. Усвідомлювати, для чого і на благо кого ми працюємо і трудимося, будуємо оселі і виховуємо дітей. Відповідь на це питання дуже проста – тільки для себе, в ім'я себе і в ім'я своїх дітей. На жаль, усвідомлення простої істини – що інтереси великоросів перебувають не десь за тридев'ять земель або в далекому «світлому майбутньому», а тут і зараз – ще не прийшло до нас. І наше майбутнє безпосередньо залежить від тієї швидкості, з якою ми це усвідомимо. Бо інакше народи РФ чекає доля дуже багатьох націй і національностей – зникнення. Скільки таких народів зникло з лиця землі за історію Людства – і не порахувати. А на їх місце завжди приходили інші, це цілком об'єктивний розвиток подій.

Ще раз варто нагадати, що невід'ємною частиною великоруського майбутнього (якщо воно, звичайно, наступить коли-небудь) є Свобода. Тільки вільні народи зможуть відповісти на ті виклики, які ставить перед нами глобальне майбутнє. Раби, які плазують перед державою і диктатурою – приречені. Здається, історія дає великорусам найостанніший шанс. І не використовувати його було б безглуздо.

Віктор Шаву, практикуючий краєзнавець

Джерело: http://ingria.info/