Про сiльських голiв чудово писали класики нашої лiтератури. Почитаймо хоча б знаменитi гоголiвськi «Вечори на хуторi бiля Диканьки». Якi там колоритнi постатi голiв!
У наш бурхливий час без голови — теж нiкуди. Як же нам бути безголовим? За десятки рокiв журналiстської роботи я багато спiлкувався в селах з головами. Одразу зазначу, що в не такi вже далекi радянськi часи голiв у селi було два — колгоспу i сiльради. Називаю їх саме в такiй послiдовностi, бо для кожного було очевидним, що головнiшим був саме перший, колгоспний голова. А другий хоч i уособлював рiдну радянську владу, адже очолював сiльську раду, але явно був у тiнi першого — представника партiйно-колгоспної номенклатури.
Зараз ситуацiя дещо змiнилася. Голова сiльради, або, як ще його називають офiцiйно, — сiльський голова, виходить на перший план. Хоча б тому, що в останнє десятилiття начебто офiцiйно покiнчено з наслiдком колективiзацiї — колгоспною системою. Принаймнi нема такої назви офiцiйно — колгосп. А є ТОВ, СТОВ, КСП та всяке таке iнше премудре. I часто вже керiвник називається голова правлiння або й взагалi директор.
Цi короткi замiтки — про колоритних голiв з моєї журналiстської практики. Не буду розрiзняти, котрий був головою колгоспу, котрий — сiльради. Так само, як i не варто називати iмена, суть не в них. А в тому, що є таке традицiйно українське явище в селi — ГОЛОВА.
***
У цього спокiйного, доброзичливого голови прикметною особливiстю були чималенькi габарити, особливо добрячий живiт. «Ну що, «животiєш?» — часто жартома пiдкусював його котрийсь iз приятелiв. На що у голови була коронна, як афоризм, вiдповiдь на нашому полiському дiалектi: «Всьо, шо у мужчини више попруги — ето грудь!»
***
А у цього голови було дещо незвичне ставлення до газетної критики. Нi, стосовно себе i господарства в цiлому вiн її теж не сприймав. А от дати в райгазету якусь критичну статтю зi свого господарства i «пропiсочити» якогось завфермою чи бригадира — не лише був не проти, а мало не заохочував нас, журналiстiв: «Надрукуйте. Я потiм з них «знiму стружку», щоб знали, як треба працювати».
А якось при нас, журналiстах, шпетив котрогось з п’яничок. Потiм, не соромлячись нас, стороннiх людей, спокiйно заявив тому: «Дограєшся, що я тебе запроторю в тюрму. Це ж запросто: щось придумаю i пiдставлю двох свiдкiв». Я подивився й подумав: «Цей пiдставить».
***
А до цього голови внадилося районне начальство. На бiду той головував у мальовничому селi над Десною. От i сподобалося компартiйним райвождям пиячити в теплих кубелечках на природi. «Як вони менi набридли!» — якось у розпачi сумно мовив голова.
***
Сидимо в кабiнетi голови в селi разом з ще бiльшим головою — районного комiтету «народного контролю». Були такi структури в компартiйно-радянськiй системi. Перевiряли, як орють, сiють, що розтринькують, що крадуть. Могли й добрячий штраф накласти. Ось таким штрафом голова контролю з району й пригрозив зараз головi iз села. Той спокiйно посмiхнувся й мовив контролеровi: «Штрафуй. Ти ж просто змусиш мене «взяти» щось додатково. Цебто до того, що вже вкрав».
***
Iсторiя, про яку зараз розповiм, схожа на байку чи анекдот, але мене завiрили, що це чиста правда. Було це давненько, десь ще у 60-тi, якщо не в 50-тi, роки. Один голова з двома земляками подався в якихось справах зi свого села аж у столицю Київ. Окрiм справ, знайшовся час погуляти мiстом. Вийшли на Софiйський майдан, прямо до пам’ятника Богдановi Хмельницькому. Тут до них пiдiйшов якийсь солiдний чоловiк i запитав, чи не хочуть хлопцi заробити якусь копiйку. Виявилося, справа проста: треба вимити пам’ятник Богдановi. Йде якесь планове прибирання мiста. Он стоять вiдра з водою, мило для розчину, ганчiрки, драбина. Так що за роботу. Навiть завдаток дав. Хлопцям що: голова з приятелями засукали рукава, видряпалися на пам’ятник i давай його драїти. А роботодавець i — звiдки не вiзьмись — пару чоловiкiв старанно фiксують усе на фотоапарат i кiнокамеру.
Хлопцi з села вже вимили коня, добралися до гетьмана, як до пам’ятника пiдлетiло кiлька мiлiцiонерiв.
Коротше, завершила цей день трiйця у вiддiленнi мiлiцiї. Роботодавця i його колег, якi, очевидно, захотiли розважитися, пожартувати над селюками, наче корова язиком злизала. А невдахи-заробiтчани довго пояснювали мiлiцiї, що це не якась iдеологiчна диверсiя, а їх просто надурили.
Петро АНТОНЕНКО. |
2007 © Олександр Майшев
Меню сайту
