Iсторiя села за радянських часiв досить схожа на iншi. Пiсляреволюцiйне околгоспнення, яке мало назву «Вiльне життя», потiм — колгосп «Iскра». Старожили добре запам’ятали хазяйнування двох останнiх голiв колгоспу: Петра Корди, коли був колгосп-мiльйонер, та Василя Рибка, при якому пили-гуляли ловко (коли спохопилися, то вiд стада великої рогатої худоби кiлькiстю 1200 голiв та 3 тисяч свиней залишилось два бики).
Цiкаву iсторiю має мiсцева церква, тому що була споруджена 1895 року нiмецькими колонiстами. Дерев’яний храм згорiв, мiсцевi мешканцi почали ремствувати на нiмцiв, адже першою загорiлась кузня колонiстiв, яка була поряд. Тож на вимогу громади нiмцi збудували кам’яну церкву, яка за внутрiшнiм розписом нагадувала Володимирський собор у Києвi. Витримала i жовтневий переворот, i нiмецьку окупацiю — у церквi завжди правили. Не подобалось це комунiстам: спочатку забрали залiзний дах (нiбито на школу), через затiкання красивий розпис почав покриватися цвiллю. Пiзнiше до храму заборонили заходити у зв’язку з аварiйнiстю. Але цього виявилось мало, знайшовся голова сiльради, який вирiшив пiдiрвати споруду. Приїхали сапери iз вiйськової частини, замiнували, почались вибухи. Шибки повилiтали в хатах, а церква стоїть, нiби насмiхається. Старожили розповiдають, що тричi приїжджали сапери, бо кожного разу не вистачало вибухiвки. Коли пiсля вибухiв з’явились трiщини, зачепили трактором, i частину стiни вдалось вирвати. Думали, що iз цегли нароблять собi погребiв. Аж не вийшло! Дуже мiцно цеглини були скрiпленi, почали ями на дорогах засипати — i тут цегла стала «розтавати», як цукор у водi. Хоча шiсть погребiв iз цiєї цегли нiмецьких колонiстiв i досi в гарному станi.
Вже в 90-тi роки приїжджали американцi, довго ходили, хапались за голови. Серед них був правнук одного з радичевських колонiстiв.
Зiбравшись громадою, мешканцi села вирiшили вiдреставрувати церкву, збирали грошi, закупили цеглу, трохи вiдновили стiни, але до куполу не дiйшла справа. Кажуть, iз цiєї цегли з’явились будинки в селi. Мали надiю на депутата Петрова, але знову на заваді майбутні вибори.
Пощастило Радичеву: знаходиться у мальовничiй мiсцевостi, яка чимось нагадує Прикарпаття. Внизу — Десна, кручi, мiсцями iз крейди, крейдовi плити виглядають iз води.
Село нараховує близько 500 мешканцiв, хоча ранiше було 600 дворiв. Дитячий садок зруйнувався, дах потiк — тепер садок перевели до школи. У школi навчається 97 дiтей, а вчителiв, кажуть, десь iз 50, на кожного учня вистачає. Село газифiковане. Хазяйнують люди за рахунок землi, корiв, трохи рибка ловиться, а в старi добрi часи сама хапала за подоли жiнок, якi прали одяг.
Є пором, що забезпечує зв’язок iз Сумською областю, яка починається на iншому боцi Десни (хоча луги радичiвськi).
Нинi в Радичевi хазяїном є ТОВ «Хотинь», керiвництва якого нiхто в селi толком в обличчя не бачив.