 Ми вже знаємо, як – маючи справу з Росією – навіть такі зденаціоналізовані політики як білоруський «бацька» Алєксандр Лукашенко здатні виголошувати патріотичні спічі. Мало того: минулої зими, коли «братня» (доти він її інакше й не називав!) Росія, перед тим «потренувавшись» на Україні та Грузії, взялася закручувати й Білорусі «газовий краник», Лукашенко до певного часу не лише говорив, а й діяв зовсім не як «безрідний космополіт», обстоюючи національні інтереси. Але в тім бо й річ, що лише до певного часу...
А все почалося – пригадаймо – зовсім недавно, в січні нинішнього-таки року. Тоді Росія раптом заявила, що, хоча Білорусь і попідписувала з нею мало не десятки різноманітних угод про «утворення єдиної союзної держави», та однаково в Кремлі «більше не мають наміру дотувати білоруську економіку», а відтак радикально піднімають для Мінська ціну на газ. Лукашенко противився цьому палко й рішуче, та коли збагнув, що справа марна й на «союзничків» ні спічі, ані арґументи не діють, удався до відверто авантюрного кроку – на кілька днів припинив поставки російського газу в Європу територією своєї країни. Зчинився страшний скандал, у якому, як це не дивно, навіть обурений Захід готовий був почасти підтримати Лукашенка в його «антиросійських» спічах – одначе все невдовзі завершилося черговим «братнім миром і дружбою навіки». Та проблему «розв’язали», як виявилося, зовсім не на користь Білорусі: Мінськ передав Москві за «братньою» ціною половину своєї газотранспортної системи, а Москва натомість підняла для «партнерів» ціну на газ «усього лише» вдвічі – з 50 до 100 доларів за тисячу кубометрів.
А переконували тоді «бунтівну» Білорусь так само, як нині намагаються переконати Україну: оце вам, мовляв, «пільгова ціна на віки вічні», можете більше ні про що не турбуватися, все буде в ажурі, остаточна й безповоротна «дружба-фройндшафт», тільки віддайте нам свою трубу. Білоруси послухалися й віддали – і «дружба-фройндшафт» уже за якихось півроку, як кажуть у народі, вилазить боком...
Черговий конфлікт спалахнув через те, що ціна 100 доларів за тисячу кубометрів хоча й справді невисока – Україна, приміром, платить удвічі більше, – проте «непідйомна» для енерговитратної білоруської економіки соціалістичного типу, котрою здатні захоплюватися хіба відверті політичні пройдисвіти на кшталт одіозної Вітренко. Хай там як, але всього лише протягом півроку в Білорусі перед російським газовим монополістом, компанією «Газпром», накопичилися чималі борги. І «Газпром» у дусі «добросусідства і стратегічного партнерства» нагадав Мінську, що коли з ним не розрахуються до 23 липня, він наполовину скоротить поставки газу до Білорусі!
У Мінську вирішили «рятуватися» в уже традиційному для себе авантюрному стилі – тамтешній прем’єр-міністр Сергій Сидорський їде до Москви й на зустрічі зі своїм російським колеґою Міхаїлом Фрадковим нібито «з власної ініціативи» просить пільговий – під 3% – кредит на півтора мільярда доларів, щоб можна було розрахуватися з боргами. Фрадков чемно відповідає, що такі питання «так запросто не вирішуються» й пропонує натомість... комерційний кредит під 15%! У висліді обурений «бацька» знову вдається до патріотичних спічів...
Насправді ж, як виявляється, не все так просто. Бо одночасно Москва натякає Лукашенкові, що він може отримати й 3-відсотковий кредит, проте його готові дати не Сидорському. Той, мовляв, наскільки має змогу, протидіє приватизації росіянами білоруських стратегічних підприємств, а тому Кремль рекомендує Лукашенку Сидорського звільнити й призначити прем’єром когось піддатнішого московським апетитам – і тоді проблему з кредитом розв’яжуть запросто, та й «газовий краник» цього разу не перекриватимуть...
Ось така вона, російська дружба: віддайте нам газотранспортну систему й стратегічні підприємства, а ми вами за це будемо командувати, вирішуватимемо, хто у вас має бути прем’єром, та ще й кредит дамо, щоб ви могли з нами-таки розрахуватися. І не лише Білорусі це стосується: свого часу, якщо пригадуєте, ці ж таки «стратегічні партнери» й у Вірменії так само «блискуче» прокрутили програму «Майно за борги», в результаті якої всі стратегічні підприємства цієї маленької закавказької країни опинилися в руках росіян. Цей же фокус плавно намагаються впровадити і в Україні, так само спершу під найрізноманітнішими приводами випрошуючи «бодай шматочок» газотранспортної системи...
Узагалі ж, Лукашенко, як то кажуть, «за що боровся – на те й напоровся». Його приклад виразно засвідчує, в які пастки, в яке страшне ярмо може вскочити країна, що нею керують зденаціоналізовані елементи, а не патріоти-націоналісти, які національний інтерес відчувають органічно, як повітря, котрим дихаємо, а не згадують про нього вряди-годи, коли вже «припече». Тож ця ситуація – серйозна засторога нам, «наочний посібник» того, як не слід діяти, коли хочемо принаймні зберегти державну незалежність, котру Мінськ нині стрімко втрачає.
...Поміж тим, у світовій політиці бувають і парадокси. Завдяки одному з них нині Лукашенко має шанс не лише розрахуватися з боргами перед «Газпромом», а й виставити Росію на кпини перед усім світом. Гумор полягає в тому, що півторамільярдний доларовий кредит під ті ж таки три відсотки несподівано запропонував «бацькові»... вельми колоритний і страшенно одіозний президент Венесуели Уґо Чавес!
Звичайно, це авантюра. Одначе з боку Чавеса – авантюра красива й ефектна! Недарма Чавеса хоча й називають «клоуном», але у світовій політиці з ним рахуються. Лукашенко, звісно, авантюрист не такого масштабу. А проте надзвичайно цікаво, чим це все закінчиться. Принаймні «бацька» був такою «примхою долі» шокований, здається, найдужче і наразі відмовчується. А даремно... Автор: Михайло ЯНІВ
Народне Слово |
2007 © Олександр Майшев
Меню сайту
