...І я поїхав у Крим по житейську сіль
Я маю скривлений погляд на літературу.
Народжений за Хрущова, сформований за Брежнєва, радянський союз для мене виокремлювався Східною Галичиною (Львів-Івано-Франківськ-Тернопіль) і частково єврейськими (прогресую, не стверджую, що жидівськими) чи світоглядно румунськими Чернівцями.
Батьки мене оберігали, але, коли я привіз Історію України Грушевського, віденське видання 1915, плакали, і мама тоді вперше сказала, що скриню з книжками за приходу первих совітів дідусь Іван закопав під ясенем, де були Грушевський, Чайковський і, навіть, Кащенко. Лише просили, а ще вуйко Остап Нагірняк, аби я не шумів з тією книжкою. Се був 1983 рік.
Їхав я у Крим по житейську сіль, тому, що вдома був сімейний хаос, до якого нині прийшов я. І мама, як "шия" у казці про бідну дівчинку і пана, сказала: "Їдь у світи. Додому встигнеш, коли не забудеш".
І я поїхав у Крим, бо напханий був совіцькою пропагандою, й твердо переконаний , що то Украйна.
Крим виявився Тмутараканню, де жив збрід: татари, які не признавалися, хто вони; тоже украінци, хахли, кавказці й москальнота, як саранчі їх було, - од всєх окраїн. Мені пощастило на родину, до якої прийшов. Іван Сікорський (1936-1997), вінницький шляхтич по батькові й мамі, для мене став тим другом, за яким по нині плачу. Коли 1986 приїхала мама до мене в Крим, то сказала, - сину, пильнуй, твій тато до тебе таким ніколи не був. Але мушу додати, перед смертю став. І се визначило моє родинне скерування.
Як я виживав і поволи до мене доходило, що Кримська область УРСР і моя галицька Украйна, то так далеко, як Варшава і Владивосток, то історія не Букової Землі. То "втрачений рай" Мільтона, по нині не віднайдений.
І я, серед тих многих, яких вів Мойсей до Обітованої Землі. Я не підтримував Датана й Авірона, але плачу за Мойсеєм і досі...
Євген БАРАН
Народжений за Хрущова, сформований за Брежнєва, радянський союз для мене виокремлювався Східною Галичиною (Львів-Івано-Франківськ-Тернопіль) і частково єврейськими (прогресую, не стверджую, що жидівськими) чи світоглядно румунськими Чернівцями.
Батьки мене оберігали, але, коли я привіз Історію України Грушевського, віденське видання 1915, плакали, і мама тоді вперше сказала, що скриню з книжками за приходу первих совітів дідусь Іван закопав під ясенем, де були Грушевський, Чайковський і, навіть, Кащенко. Лише просили, а ще вуйко Остап Нагірняк, аби я не шумів з тією книжкою. Се був 1983 рік.
Їхав я у Крим по житейську сіль, тому, що вдома був сімейний хаос, до якого нині прийшов я. І мама, як "шия" у казці про бідну дівчинку і пана, сказала: "Їдь у світи. Додому встигнеш, коли не забудеш".
І я поїхав у Крим, бо напханий був совіцькою пропагандою, й твердо переконаний , що то Украйна.
Крим виявився Тмутараканню, де жив збрід: татари, які не признавалися, хто вони; тоже украінци, хахли, кавказці й москальнота, як саранчі їх було, - од всєх окраїн. Мені пощастило на родину, до якої прийшов. Іван Сікорський (1936-1997), вінницький шляхтич по батькові й мамі, для мене став тим другом, за яким по нині плачу. Коли 1986 приїхала мама до мене в Крим, то сказала, - сину, пильнуй, твій тато до тебе таким ніколи не був. Але мушу додати, перед смертю став. І се визначило моє родинне скерування.
Як я виживав і поволи до мене доходило, що Кримська область УРСР і моя галицька Украйна, то так далеко, як Варшава і Владивосток, то історія не Букової Землі. То "втрачений рай" Мільтона, по нині не віднайдений.
І я, серед тих многих, яких вів Мойсей до Обітованої Землі. Я не підтримував Датана й Авірона, але плачу за Мойсеєм і досі...
Євген БАРАН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |