Агрохолдинги - зло
Агрохолдинги — це зло для країни. Не тому, що вони «погані люди», а тому що їхня модель вбиває село як соціальне явище.
Українське сільське господарство вже багато років рухається в один бік — укрупнення. Гігантські латифундії, тисячі гектарів в одних руках, централізоване управління, мінімум людей на землі. Малий фермер у цій системі не має жодних шансів. Він не може конкурувати ні за ресурс, ні за техніку, ні за логістику, ні за фінансування.
Це вже було. Історія добре відома на прикладі Аргентини. Там ставка на агрохолдинги та експортно-сировинну модель призвела до того, що село зникло. Людей витіснили з землі, дрібних фермерів знищили економічно, а мільйони селян опинилися у передмістях великих міст без роботи, перспектив і майбутнього. Саме так формувалися фавели. Не за одну ніч — поступово, «економічно доцільно», «ефективно».
Україна сьогодні рухається тим самим шляхом.
Більшість приватних паїв не обробляються власниками. Вони здані в оренду агрохолдингам. Людина отримує кілька тисяч гривень на рік і втрачає зв’язок із землею. Земля перестає бути джерелом життя і розвитку громади — вона стає просто активом у чиємусь балансі.
Моя позиція проста і логічна.
Ті, хто сам обробляє свою землю — одноосібники, сімейні фермери, господарства до 10 гектарів — повинні платити мінімальне податкове зобов’язання на нинішньому рівні, приблизно 1000 грн за гектар. Це стимул до праці, а не покарання.
А от коли пай здається в оренду, особливо великим структурам, мінімальне податкове зобов’язання має бути не менше 10 000 грн за гектар. І ці кошти мають поступати до місцевих бюджетів та витрачатися виключно на розвиток відповідних населених пунктів. Хочеш накопичувати землю і концентрувати ресурси — плати реальну ціну за соціальні наслідки.
Саме так працює Європа. Там держава свідомо захищає дрібного та середнього фермера. Прямі дотації, податкові пільги, обмеження на концентрацію землі, підтримка кооперативів. Тому там немає агрохолдингів у нашому розумінні. Там є фермер, родина, громада і локальна економіка. Земля працює на людей, а не навпаки.
І це питання потрібно вирішувати негайно.
Бо значна частина українських сіл уже сьогодні перебуває у передфавельному стані. Роботи немає. Молодь виїхала. Соціальна інфраструктура доживає. Школи та дитячі садки закриваються. Доступу до медичних послуг немає. Дороги не ремонтують. Люди реально виживають, а не живуть.
Латифундії не створюють село. Вони не створюють спільноти. Вони не створюють розвиток.
Вони створюють порожнечу.
Якщо ми хочемо зберегти українське село — ставка має бути на того, хто живе і працює на своїй землі, а не на тих, хто бачить її лише з вікон своїх лендкрузерів.
Любомир ГАЙДАМАКА
Українське сільське господарство вже багато років рухається в один бік — укрупнення. Гігантські латифундії, тисячі гектарів в одних руках, централізоване управління, мінімум людей на землі. Малий фермер у цій системі не має жодних шансів. Він не може конкурувати ні за ресурс, ні за техніку, ні за логістику, ні за фінансування.
Це вже було. Історія добре відома на прикладі Аргентини. Там ставка на агрохолдинги та експортно-сировинну модель призвела до того, що село зникло. Людей витіснили з землі, дрібних фермерів знищили економічно, а мільйони селян опинилися у передмістях великих міст без роботи, перспектив і майбутнього. Саме так формувалися фавели. Не за одну ніч — поступово, «економічно доцільно», «ефективно».
Україна сьогодні рухається тим самим шляхом.
Більшість приватних паїв не обробляються власниками. Вони здані в оренду агрохолдингам. Людина отримує кілька тисяч гривень на рік і втрачає зв’язок із землею. Земля перестає бути джерелом життя і розвитку громади — вона стає просто активом у чиємусь балансі.
Моя позиція проста і логічна.
Ті, хто сам обробляє свою землю — одноосібники, сімейні фермери, господарства до 10 гектарів — повинні платити мінімальне податкове зобов’язання на нинішньому рівні, приблизно 1000 грн за гектар. Це стимул до праці, а не покарання.
А от коли пай здається в оренду, особливо великим структурам, мінімальне податкове зобов’язання має бути не менше 10 000 грн за гектар. І ці кошти мають поступати до місцевих бюджетів та витрачатися виключно на розвиток відповідних населених пунктів. Хочеш накопичувати землю і концентрувати ресурси — плати реальну ціну за соціальні наслідки.
Саме так працює Європа. Там держава свідомо захищає дрібного та середнього фермера. Прямі дотації, податкові пільги, обмеження на концентрацію землі, підтримка кооперативів. Тому там немає агрохолдингів у нашому розумінні. Там є фермер, родина, громада і локальна економіка. Земля працює на людей, а не навпаки.
І це питання потрібно вирішувати негайно.
Бо значна частина українських сіл уже сьогодні перебуває у передфавельному стані. Роботи немає. Молодь виїхала. Соціальна інфраструктура доживає. Школи та дитячі садки закриваються. Доступу до медичних послуг немає. Дороги не ремонтують. Люди реально виживають, а не живуть.
Латифундії не створюють село. Вони не створюють спільноти. Вони не створюють розвиток.
Вони створюють порожнечу.
Якщо ми хочемо зберегти українське село — ставка має бути на того, хто живе і працює на своїй землі, а не на тих, хто бачить її лише з вікон своїх лендкрузерів.
Любомир ГАЙДАМАКА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |