Дорога на Углову Рудню існує лише на мапі. Пішки звідти не завжди вибратись, а що вже казати, як треба вивезти хворого… Депутат райради Михайло Анісовець продемонстрував мені ситуацію не лише на мапі, а й в натурі – дороги фактично немає.

Це лише одна з багатьох проблем, з якими бідкається сільрада. А ще – газифікація, для завершення якої потрібно 72 тис. грн.

Криза. Цього року на всю Чернігівщину для газифікації не виділено жодної копійки. І хоча мешканці с. Семаки за власні кошти вже створили свою сільську газову мережу, але досі ще не прокладено труби від місцевої магістралі до села.

Люди скаржаться на закриття аптечних пунктів у селах. Підставою для такого рішення його автори називають брак ліцензій на продаж імпортних ліків. Проте жодні хитромудрі пояснення нікому не потрібні, адже тепер по пляшечку йоду чи пачечку аспірину треба їхати 30 км до Ріпок, або 18 км до Любеча.

До цього ще – проблеми пошти, відсутність проводового радіомовлення…

Ці та багато інших проблем мешканці піднімали під час нашої відвертої розмови у сільраді. Люди невдоволені тим, що обсяг і асортимент послуг постійно зменшується слідом за зменшенням населення.

Але головне, звичайно, – брак роботи. На руїнах колишнього колгоспу «Червона Зірка», що колись охоплював п’ять сіл, нині створено товариство «Лан», в якому працює аж… 30 осіб. Зараз у «Лані» 150 корів і 100 телят.

Зяють пусткою приміщення, де колись тримали до 2000 голів худоби, під відкритим небом іржавіють залишки сільськогосподарської техніки. …

Ще 140 селян працюють за п’ятизмінним 12-годинним робочим графіком у психоневрологічному інтернаті, де під опікою держави знаходяться 241 особа. Серед них багато колишніх вчених: кандидатів і докторів наук, професорів… Нині вони добре пам’ятають лише те, що було з ними колись…

Середня місячна платня у «Лані» – 600 грн. Газового балона за 100 грн. ледве вистачає на місяць щоб закип’ятити чай та засмажити яєчню. Селяни здають молоко по 1,2–1,4 грн. за 1 літр та м’ясо по 8–9 грн. за 1 кг живої ваги. Монополісти-перекупники наживаються на сільських трударях, отримуючи прибуток у 200%.

Під час розмови з секретарем сільради Наталею Репех, головою товариства «Лан» Василем Ященком, керівником ФАП’у Ганною Ященко та багатьма іншими, я переконався, що маю справу з розумними, розсудливими людьми. Хоча тут таки довелось почути й таке: «Дайте нам грошей на газ, тоді всі проголосуємо за БЮТ!».

Отже дехто досі сприймає можливість обрати до влади чесних людей, як можливість дорожче продати свій голос.

Проте слід зазначити, що на минулих виборах 62% тутешніх виборців проголосували за БЮТ. Це свідчить про те, що селяни поступово прогресують у своїх переконаннях і вже займають відповідальнішу громадянську позицію.

А от змінити застарілі традиції в господарюванні їм поки що не вдається.

Кажу їм: «Чому ви продовжуєте залишатися сировинним додатком, чому даєте іншим заробляти на вас, чому не організуєте у себе хоча б найпростішу переробку м’яса на копченості, а молока – на сир?»

А вони відповідають: «А-а-а, це як почнеш організовувати, так тут тобі й санепідстанція, й пожежна, й податкова… І всі лише гальмують справу та на себе тягнуть…»

Корумпована бюрократія – вона не лише в центрі «править бал», а й у сільській глибинці. Але відчув, що моя пропозиція про переробку на місці не лишилася поза увагою.

Два столи для розділення туш, одна електрична м’ясорубка, проста коптильня та примітивна сировідстійня, і все це на площі якихось 30–40 квадратних метрів, – цілком достатньо для першого кроку до справжнього оринковлення сільського виробництва.

А поки що місячний бюджет конкретної родини, в якій двоє дорослих працюють і сплачують за навчання дочки в Києві, складається з 1400 грн. зарплатні у «Лані», ще 1000 грн. «набігає» з двох корів і присадибного господарства, але все одно дефіцит складає до 2000 грн. на місяць.

За таких умов не дуже й діти народжуються. Цього року в Семаківській ЗОШ І-ІІ ступеня 7 випускників 9-го класу, 4 першокласники, а народилося в селі 3 дітей. Отака вона динаміка демографії, яка фактично свідчить про тенденцію зменшення народжуваності вдвічі впродовж кожних 7–10 років.

І чи просто вчитися (і навчати!) у школі, де навчається 31 учень? Тут і методика навчання має бути зовсім не столичною. Тим не менше, цілу стіну в залі займають численні грамоти і подяки, отримані учнями і вчителями, котрих творчо і авторитетно очолює пані директор Ніна Томилко.

Вчитель біології і краєзнавства Володимир Попруга: «Головним джерелом знань є природа, а тому саме сільським дітям належить знати її найкраще. Ми з учнями часто подорожуємо нашою екологічною стежкою в межах лісового урочища «Ясенське», де серед іншого вивчаємо рідкісні рослини, що занесені до Червоної книги».

Колись закінчила школу в с. Семаки й нині продовжує тут працювати голова місцевого осередку партії «Батьківщина» Ніна Буленок: «Прикро і сумно. Молоді хлопці п’ють і вмирають. Немає роботи – немає стимулу до життя».

Михайло Анісовець: «Часом дивлюсь, коли чоловіки надимаються як пузир, намагаючись щось довести, тоді як лише жінки залишаються працездатними у всіх критичних ситуаціях. Покладаю велику надію на «ожіночення» влади. Це ж очевидно: там де є справжня господиня, там є спокій, порядок і достаток. Це так само очевидно у сільському дворі, у школі й у державі в цілому.»

Актуальну тему «ожіночення» влади було також порушено працівниками Любецької районної лікарні та на засіданні селищної Ради. Проте я запропонував депутатам опуститися на грішну землю і відповісти на просте але дуже болюче питання, яке ставлять мешканці: «Чому в Чернігові місцеві мешканці сплачують за воду по 1 грн. за 1 кубічний метр, а в Любечі – аж 21 грн.?»

Голова селищної Ради Борис Стрельцов дуже мудро й по-діловому навів конкретні цифри з досвіду Польщі, де саме завдяки повноцінному місцевому самоврядуванню успішно вирішуються фінансові, культурно-освітні й комунальні проблеми малих населених пунктів.

Від мене, як народного депутата України, депутати-любечівці вимагали внести до Конституції додаткові обмеження для кандидата в президенти, просили надати фінансову допомогу селищному молодіжному центру, поставити телевежу, щоб можна було дивитися телебачення зі столиці (бо зараз дивляться лише з Білорусі), підняли питання про проводове радіо…

Як член Комітету Верховної Ради України з питань транспорту і зв’язку, я пообіцяв сприяти у вирішенні проблем цього прикордонного міста.
А наразі, на пам’ять про свій приїзд, я подарував для потреб місцевого будинку культури сучасний музичний центр розміром в один кубічний метр, інвалідський візок для пані Віри Гончаренко та кілька благодійних внесків для вирішення проблем, яких завжди вистачає в наш кризовий час.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України