Рудько повернувся, або Що нам робити з Росією?

Зайшовши до мого кабінету, він зразу ступив до книжкових полиць: інтерес до книги не вивітрили високі посади. Микола Рудько останні п’ять років був Генеральним консулом України у Санкт-Петербурзі, перед тим – керівником Держкомітету з питань національностей та міграції, довго працював у Чернігові, куди й повернувся пенсіонером. Викладає в університеті і щойно став координатором „Фронту змін” Арсенія Яценюка.

— За опитуваннями „Левада-центру” 91 відсоток росіян негативно ставляться до України. Як же нам поруч жити?

— Я таких цифр не знаю, але те, що ставлення не дуже добре – факт. Проте я виню тут не тільки росіян, а й нашу сторону. Тому що неодноразово створювалися такі ситуації, неприхильні до Росії, що нам з віце-консулом доводилося виїжджати на Вітебський вокзал (з якого курсують поїзди на Київ – ред.). Щось таке створюють, що виїденого яйця не вартує, а по стосунках держав і громадян б’є. Скажімо, хоч про це прямо і не говорилося, але читалося звинувачення росіян у Голодоморі 1933 року – не влади, а саме росіян. Хоча у ті цифри, що ви назвали, я не вірю – я скрізь зустрічав прихильне ставлення до України. Особливо, якщо не брати політичну складову (НАТО, ЄЕП). Все-таки у нас одноцивілізаційне походження. Це не я так визначаю, а Тойнбі і Хантінгтон – східнослов’янська православна цивілізація. Щоправда, з цього кола випадають галицькі елементи...

— Авторитети можемо називати, але жоден авторитетний радянолог не передбачив розпаду Радянського Союзу...

— ...Так, мій улюблений афоризм: «Життя хитріше будь-якої теорії”.

— Ви знали ставлення до нас росіян, скажімо, у 70-ті роки. Воно змінилося тепер?

— У гірший бік. Ось є, скажімо, проблема Чорноморського флоту. Той же Яценюк правильно говорить: є договір до 2017 року, і давайте дочекаємося. А якщо ми вже тепер акцентуємо цю тему, то в Росії сприймається як антиросійська справа. Але коли приїздять митці українські – їх приймають з аншлагом. Скажімо, двічі був Богдан Ступка з „Тев’є- молочником” і „Наталкою-Полтавкою” з Олегом Скрипкою у ролі Возного – це було щось надзвичайне. Нашарування політичного характеру відходять у тінь. Хоча загалом українці ставляться до росіян краще, ніж вони до нас. І, до речі, товарообіг між Україною і Північно-Західним федеральним округом Росії, де я був консулом, щороку зростає. Українські товари йдуть там на „ура”, а в Європі вони не тільки до Франції, але й до Польщі не дійдуть.

— Так, пітерського кума я пригощаю українським салом, а свого він їсти не може…

— Там нема культури вирощування свиней. І горілка добре йде та й багато товарів. Ви ж не забувайте, що як ото в радянській армії було скільки хохлів, так і тепер у Росії фактично кожне друге підприємство, хай третє, очолюється вихідцем з України.

— Але чи вони щось мають українське, крім сантименту заспівати за другою чаркою нашої пісні?

— Згоден, але все-таки мають вони і ностальгію. Я двічі робив спробу відкрити українську недільну школу, але нема в тому фактичної потреби. Можливо, я принижую нашу діаспору, але обставини формують людей. І не треба применшувати ностальгії, коли сльоза котиться з очей від нашої пісні.

— Російська імперія, як і Радянська, – на добрі 80 відсотків є творивом українських рук. Можливо, нам з цього й треба виходити?

— Петербург, як це не дивно прозвучить, довгі роки був центром українства: перші видання „Енеїди”, і „Кобзар”, і журнал „Основа”, формувались Шевченко, Куліш, проявились ічнянець Мартос, наш Боровиковський... До речі, на звороті пам’ятника Мініну і Пожарському у Москві написано: козак із Ічні! Зайдіть – ніхто ж не бачить!

— Але ж, бачте, інформаційну війну Росія веде проти нас, а не ми.

— ...Та й ми також. Ось, скажімо, постать Мазепи. Для мене авторитетом був і є Микола Костомаров, а не Кульчицький чи Сергійчук, бо моральність першого безсумнівна. Так ось, Мазепа – це і Коломацькі статті, де вперше йдеться про русифікацію, і зрада Самойловича, де підпис Мазепи стоїть четвертим... Хіба ми не ведемо війну з Росією такою дражливою постаттю? Хоча, треба сказати, що в Петербурзі Тетяна Таїрова-Яковлєва написала книгу про Мазепу у серії „Жизнь замечательных людей”, і мені її погляд близький.

— Миколо Олександровичу, а які пісні Ви співали у консульстві після чарки?

— О, я знаю багато українських пісень. Тому й нав’язував свої, як, скажімо, „Їхав козак на війноньку” чи „Ой, там збиралась чорная хмара”.

Вів розмову Василь ЧЕПУРНИЙ.