Наша міліція нас береже:
спочатку саджає, затим – стереже

Валерій Хоминський зі Щорса ховався від міліції близько двох років. За цей час переніс безліч психологічних стресів, не кажучи вже про наслідки, які давалися взнаки від перебування у міліцейських застінках Щорського відділу внутрішніх справ. Але весь цей час мав надію, що жахіттям, які продовжувались в «незрозумілих» міліцейських переслідуваннях, буде покладено край. А незрозумілими вони здавалися на перший погляд, бо Валерій чітко усвідомлював: якщо зараз його знайдуть, то обов’язково силоміць запроторять до СІЗО – адже ж з цією метою і порушена кримінальна справа проти нього, а тоді може і він згинути там, і кінець буде тим доказам про безчинства міліціонерів, які фізично і психологічно глумилися над ним, і від рук яких можуть ще постраждати невинні особи.
Коли вже лежав на лікарняному ліжку, лікарі (треба віддати їм належне, бо на них міліціянти і там тиснули, щоб швидше виписували хлопця з потрібним їм медичним висновком) порадили рідні Валерія якомога швидше їхати подалі від цих місць. Він переосмислював ту ніч, яка стала для нього вічністю і запитував у себе: за що? Валерій навіть пригадав чомусь тих молодих партизанів, яких замучували під катуванням німці, і які помирали так нічого і не сказавши. Але вони, на відміну від нього, знали певні таємниці, які хотіли довідатися вороги. Він же не міг спочатку усвідомити, що саме хочуть його душителі? А коли пізніше вони дали зрозуміти Валерію, щоб той підписав якісь папери, де містилися обвинувачення у злочинних діях його знайомого, то навідріз відмовився, бо то були чистісінькі вигадки — лжесвідчити він не зміг. За це й поплатився своїм здоров’ям.

«Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».
Ст. 27 Конституції України.

Як все починалось…

Йому дали чистий аркуш: «Пиши», — наказали.
— А що я повинен тут писати? – запитав затриманий.
— Щиросердне зізнання. А далі ми тобі все продиктуємо», — відказали поневолювачі хлопця.
— А в чому я повинен зізнатися? – перепитав Валерій.
— А, так ти не знаєш чи не хочеш? – з притиском допитувались міліціонери. — А може, ти бажаєш, щоб у твоїй квартирі опинилася зброя чи наркота? Чи тобі байдуже доля твоєї рідні?
Від відносно спокійної працівники-правоохоронці з обласного УМВС, які приїхали чи то для переймання «досвіду», а , може, навпаки, ділитися ним, переходили на нецензурщину. А коли і це не дало потрібних результатів, міліціонери вдалися до фізично-силового натиску.
— Мою ліву руку, — розповідає мені Валерій Хоминський, — пристигнули до батареї опалення, і чотири працівники міліції по черзі почали бити мене. Наносили удари гумовими кийками і ногами (бо я сидів на стільці) по всьому тілу: голові, в область живота, по спині, грудній клітині, обличчю… Били півторалітровою пластиковою пляшкою, наповненою водою, по шиї… Побиття тривало протягом трьох годин. Затим працівники міліції пригрозили мені, що вколють наркотики (чи то справді хотіли, чи тільки лякали, але схоже було, що точно прагнули таке зробити, бо шукали по скриньках столів, та не знайшли). Тоді сказали мені, «щоб обм’як і все підписав»…
Вони залишили його тут, у кабінеті тодішнього начальника райвідділу внутрішніх справ Л.В.Малиша, який безпосередньо, за словами Валерія, брав участь у жорстокому побитті. А самі пішли у вечірнє кафе відпочити.
Прийшли в опівночі напідпитку. З ними ще був «потерпілий» - той самий, у якого нібито згоріла автомашина і з чого все почалося. Саме він запропонував Валерію гроші, аби він підписав необхідні папері – лжесвідчення проти А.П.Арутюняна, який начебто і винен у підпалі авто.
Затриманий хлопець навіддріз відмовився від такої «пропозиції», після чого «потерпілий» став залякувати, що найме і десять, і двадцять чоловік, які напишуть все, що треба буде проти нього…
Валерій і після цього відмовився і став, згідно з діючим законодавством, вимагати адвоката. Тоді його продовжили бити: намагалися душити шнуром, хотіли на голову натягти протигаз… Побиття тривало до самого ранку. А коли знесилений хлопець майже вже нічого не міг усвідомлювати від тортур, «правоохоронці» відвезли його до Щорського районного суду, де суддя, незважаючи на його тяжкий стан, «запроторив» на 15 діб адміністративного арешту за … дрібне хуліганство, якого Валерій зовсім не вчиняв. Але працівники міліції, зважаючи на тяжкий його стан, вимушені були таємно аби рідні не дізналися, де Валерій перебуває, повезти його до Корюківської лікарні. І якби не випадковість: дружина помітила у вікні автомашини свого чоловіка, то невідомо – чим би все це закінчилося…
Після чотирьох днів перебування у лікарні, Валерія перевезли в Щорську районну лікарню. Його стан погіршився. Лікарі госпіталізували пацієнта до Київської клінічної лікарні швидкої допомоги. Потім через переслідування міліції, після того, як Валерій написав заяву до Щорського райвідділу про те, що його побили працівники з УМВС України в Чернігівській області — відкрили на нього кримінальну справу, Валерій лікувався таємно у Вінницькій лікарні…

«Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».
Ст.3 Конституції України.

Справедливість є? За неї варто боротися?

Кримінальна справа, яка була порушена щодо Хоминського В.О. та Арутюняна А.П.(за фактом підпалу автомашини) ґрунтувалась на підставі свідчень іншого «учасника групи», який вимушений був підписати усі необхідні для міліціонерів папери. Згодом, вже у прокуратурі, він заявить, що всі свідчення давав під фізичним і психологічним тиском правоохоронців.

Перипетії у розслідуванні цієї справи тривають. Хто поставить крапку? Адже факт підірваного здоров’я Хоминського (на сьогодні він вже є потерпілим) підтверджується необхідними медичними довідками лікарських установ («багаточисленні удари тулуба, верхніх кінцівок, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, субарахноїдальний крововилив, крововиливи багрово-синюшного кольору розмірами від 3-4 см до 15-20 см у діаметрі, біль в грудній клітині і животі, головні болі, нудота, блювання...», — з медичного епікризу), де знаходився на лікуванні побитий міліціонерами хлопець.
І хоча цією справою займаються тепер менські правоохоронці – начебто через незаангажованість та відсутність впливу – але ж у встановлення істини мало віриться, бо менська міліція теж підпорядковується обласній, де працюють ті, хто брав участь у побитті… Чи не тому виходять з-під прокурорського пера подібні «перли» на кшталт ось цього: «встановлено, що 12.12.07 року ви (мається на увазі Хоминський. — Авт.) визнані потерпілим та допитані у цій якості. Наступного дня досудове слідство зупинено на підставі ст. 206 п.3 КПК України у зв’язку з не встановленням особи, яка вчинила злочин» (з повідомлення в.о.прокурора області Є. М.Ходики В.О.Хоминському).

«Кожна людина має право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я від протиправних посягань».
Ст. 27 Конституції України.

Крапку ставити рано

Публікуючи раніше журналістські розслідування, ми не вказували конкретні прізвища тих, хто застосовував недозволені методи або способи до інших осіб. Але, вивчивши матеріали цієї справи та детально з’ясувавши фактичні обставини, цього разу так і хочеться їх назвати. Але … не можемо. І не через боягузтво. Існує принцип невинуватості. Це коли до суду ми не маємо права називати прізвища тих, хто безпосередньо брав участь у катуванні людини.
Проте, як зазначено вище, всі вони сьогодні працюють у різних структурах обласного управління внутрішніх справ Чернігівської області. Його керівництву і прокуратурі ці прізвища добре відомі…
… А на матір Валерія Хоминського скоєно розбійний напад. Затримав нападників, які душили жінку (ними виявилися жінки віком 18-23 років!), її зять. Випадковість це чи спланована кимось акція ? Невідомо.
А ще дружина Валерія Хоминського зберігає у себе вдома футболку, з того часу, коли побачила вперше, після побоїв, свого чоловіка. На ній чітко проглядаються відбитки підошов взуття, яким били в груди Валерія…

Сергій КОРДИК . На фото: Валерій Хоминський.