Але ми — до внука ефіопського, великого росіянина Пушкіна. Кілька штрихів. Щоб увиразнити міф, старанно витворений російською пропагандою.

Дмітрій Мережковський (до речі, таки наш чоловік – справжнє його прізвище Мережко) писав про Пушкіна: „…Сравнивал Николая I с Петром Великим и завещал, умирая: «Скажите государю, что мне жаль умереть, — был бы весь его».(Д. Мережковский. Свинья Матушка \\ Больная Россия. Ленинград. Издательство Ленинградского университета, 1991, ст. 176).

І оце-то „пєвєц свободи”?! А ще уявляв, що всяк його шануватиме – навіть „друг степей калмык”. Бо, бачте, „памятник воздвиг себе нерукотворный”... Чи міг би отак нескромно про себе сказати Шевченко?! Та ні в яку! Він тільки сумирно, як на сповіді, констатував: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою”. Перекинемо думку назад – міг би про себе отак сказати Пушкін?!

І як же його ховали, особливо в порівнянні з нашим Шевченком: „Жена Никитенко на одной станции неподалеку от Петербурга увидела простую телегу, на телеге солому, под соломой гроб, обернутый рогожей. Три жандарма на почтовом дворе хлопотали о том, чтобы скорее перепрячь курьерских лошадей и скакать дальше с гробом.

— Что это такое? – спросила она у одного из находившихся здесь крестьян.
— А Бог его знает что! Вишь, какой-то Пушкин убит, и его мчат на почтовых и соломе, прости Господи, — как собаку…» (Там же, ст. 175—176).

Порівняймо з Шевченком: його влада теж забороняла ховати урочисто – наприклад, у Києві при перепохованні заборонено було російською владою виголошувати промови. Тоді якась жінка в чорному мовчки поклала на труну вінок, а молодь, студенти, перенесли гроб Шевченка з одного берега Дніпра на другий на руках та на поромі. Що вже казати про те, як зустрічали труну з тілом Шевченка скрізь в Україні, де її провозили. Для українських селян він не був „какой-то Шевченко”. А тут – у соломі, із жандармами...
У передсмертній агонії, вже причастившись, велів подати пістолети, щоб застрелитись, — пише Мережковський у статті „Головка виснет”. Оце таке російське православіє: причастившись, іде на самогубство! Немислимо! І ще раз підтверджує: причастя відбулося тільки під загрозою з боку царя не дати допомоги вдові на покриття гігантських картярських боргів Пушкіна.

Аж тут принесли записку від царя, і Пушкін, „пєвєц свабоди”, „прижал ее к губам, не соглашался отдать и умолял, чтобы позволили ему умереть с нею». Отут він і сказав слова, що був би „весь его”. Сказав Жуковському. Мережковський має рацію: «В такие минуты не лгут. Самоубийство – непокорность Богу; царю Пушкин покорнее, чем Богу». (Там же, ст. 142).

А до декабристів, попри всі ідеологічні вигадки, Пушкін не доїхав лише тому, що, „не доезжая первой станции, вернулся, потому что увидел попа и зайца, трижды перебежавшего ему дорогу”. (Там же, ст. 142).
Скільки разів перебігав дорогу піп – не сказано...

Володимир Соловйов теж був справедливим до Пушкіна, оголошеного „пєрвостєпєннєйшим” поетом і мало не главою всієї московської поезії: «Если несколько лет невольного, но привольного житья в Кишиневе, Одессе и собственно Михайловском – есть гонение и бедствие, то как же мы назовем бессрочное изгнание Данте из родины, тюрьму Камоэнса, объявленное сумасшествие Тасса, нищету Шиллера, остракизм Байрона, каторгу Достоевского и т.д.?” (В.Соловйов. Судьба Пушкина. Журнал „Юность”, № 6 за 1989 р., ст. 59).
Зрештою, порівнювати заслання Пушкіна із засланням Тараса Шевченка у солдати із царською забороною писати й малювати якось і незручно. Неспівмірно. Так, як, до речі, порівнювати і художні роботи академіка Шевченка із „рисунками” Пушкіна – небо і земля...

Ще один міф – про якийсь російський гуманізм — розбивається прикладом майже будь-якого відомого діяча. Не обов’язково політичного. Аксаков у „Орле России” писав, що межею імперії має бути Константинополь. Хомяков іде далі – до Егейського моря. Хомяков не тільки закликав до війни, а й винайшов та вдосконалив рушницю, збудував фабрику для її виробництва і безкоштовно пропонував уряду для озброєння піхоти. Оце слов’янофіли! Оце широкий російський гуманізм! Весь світ би задушили...

Васілій Жуковський у „Русской песни на взятие Варшавы” захоплюється, як „летят наши мстительные бомбы на кипящий бунтом град”. „Славословие резни” – назвав писання Пушкіна про захоплення Кавказу князь П.Вяземський. Ще один їхній класик, Гавриїл Державін, славословив Катерину Другу, її задушеного чоловіка Петра Третього, задушеного за її ж наказом, потім її сина-антагоніста Павла Першого, його ж сина Алєксандра Першого, за наказом якого вбили його батька... Широка російська натура!

Дуже просто і влучно спростував міф про якесь там братерство українців і росіян Тарас Шевченко: „ Ми вже, бач, дуже близькі родичі – як наш батько горів, то їх батько руки грів” (у листі до Максимовича 1858 року з приводу відмови друкуватися у газеті Івана Аксакова „Парус”).

Суцільним міфом є російська історія. Скажімо, вельми героїчним і навіть святим зображено князя Дмітрія Донського, який „по-лицарськи” перед боєм перевдягнувся у простого ратника замість того, щоб бути на видноті у князівському корзно і надихати своїх воїнів. Оглушений на самому початку бою (мова йде про Куликовську битву), він так і пролежав її всю. От і „єрой”! А перемога була такою, що через два роки Тохтамиш спалив Москву, і князь рятувався десь у рідних мерянських лісах-болотах. Зрештою, не було ніякої битви православ’я проти інославія, руських проти монголо-татар: Мамай був просто заколотником, і Дмітрій, як вірний васал золотоординського хана, виступив проти нього. Ніхто ні про яку Русь (а тим паче – Росію!) і гадки тоді не мав. Зрештою, у Дмітрія Донського татарський мурза Мелік командував сторожовим полком, на Куликовому полі загинули воєводи Донського – вихідці із татар Юрій Мещерський і боярин Андрєй Серкізов.
Просто жахливим є справжній образ князя Алєксандра Невського – досить згадати тільки те, що, як мінімум, тричі він приводив монгольські війська для розгрому Новгорода, вільного міста. Саме Невський закабалив свою батьківщину, провівши для окупантів подушний перелік для збору податей. Вигадки про битви Невського проти лицарських орденів не витримують не тільки льоду Чудського озера, але й критики – на місці його „героїчних” подвигів досі не знайдуть археологи жодних слідів. Недаремно німецька порнодама, більш відома як російська імператриця Єкатєріна Вторая, ознайомившись із матеріалами про Алєксандра Невського, сказала (і це зафіксовано її секретарем Храповицьким): мовляв, у 1240 році він ще й не народився. А йому ж 1240-им роком приписують перемогу над Орденом. До речі, це був якраз рік, коли Київ оборонявся і гинув від орд Батия, а побратим Батиєвого сина Сартака – Алєксандр Невський – воює з німцями... Так-так, знаменитий святий російської церкви, розрекламований Петром Першим та Сталіним (один поклав його в Лаврі, другий створив орден під час війни), був кровним побратимом монгольського хана, аньдою по-їхньому. Цього не заперечує жоден дослідник. Дехто заперечує тільки, що помер Невський, обпившись кумису... Стефан Баторій знав, про що писав Івану Грозному...
Василь Чепурний.
Далі буде.
[r]