9 січня 2008 року газета "Урядовий кур'єр" повідомила, що індекс споживчих цін(індекс інфляції) за 2007 рік становив 116,6 відсотка. Це найбільший індекс інфляції за останні 7 років. Безумовно, маємо незахмарний індекс 1993 року, коли споживчі ціни підскочили більш ніж у 102 рази, але й не 111,6 відсотка 2006 року. Таким чином вперше з 1997 року фізичні вкладники на депозитах у комерційних банках залишилися не тільки без прибутків від своїх вкладів, а навіть втратили свої заощадження, бо відсотки за вклади у гривнях коливались у межах 12 – 15 відсотків річних.
Постає закономірне питання як пересічним громадянам забезпечувати захист своїх заощаджень від інфляції? Досвід повернення(насправді часткової компенсації) радянських вкладів до „Ощадбанку” вимагає цього. До речі, головна причина інфляції це - друкування державою зайвих грошей, що незабезпечені товарною масою. Погано це чи добре, але часи коли функцію захисту заощаджень громадян так-сяк забезпечував долар США давно минули. Так було доти, поки курс американського долара не почав невпинно падати по відношенню до гривни і євро?
Судіть самі. Останні три роки курс долара до гривни був стабільним (5,05 грн. за 1 грн.), а індекс інфляції щорічно перевищував 110 відсотків. Отже, всі хто зберігав свої заощадження в доларах на депозитних рахунках втрачали більше, ніж ті хто тримав свої заощадження гривнах, бо відсотки по доларових вкладах були нижчі(10-12%).
Добре це чи погано ? Для пересічних громадян погано, бо їх кошти не приносили їм прибутків, які діставалися власникам банків. Для експортерів, що продають свої товари за долари, а платять зарплату і податки у гривнях теж погано. Така ситуація була найбільш сприятлива для імпортерів, що купують іноземні товари за долари, а продають за гривні в Україні. Шкода, що завозилося в Україну не стільки сучасне обладнання та технології, скільки „заморська” розкіш для скоробагатьків та низькоякісні азійські товари для бідних.
Дехто з фахівців пояснює проведення такої економічної політики в Україні „платою” за вступ до СОТ(Світової організації торгівлі). Виходять з того, що у вартості продукції, що випускається в Україні, вартість робочої сили(зарплата) складає не більше 8-10 відсотків. В той час, як у європейських країнах - до 45 відсотків. Це наслідки соціально-економічної політики, що проводилася в колишньому СРСР: безкоштовні освіта, медицина, житло, відпочинок тощо. Тому зарплату радянські люди витрачали головним чином на продукти харчування, одяг, побутові речі та несли на збереження в „Ощадбанк” під 2-3 відсотки річних. Звідти пусті карбованці знову потрапляли в кишені радянських людей, як зарплата, а дефіцитні товари розподілялися по „блату”серед компартноменклатури.
Наприклад, якийсь товар зараз продається по 100 грн. Заробітна плата в його ціні складає 10 грн. Підвищення зарплати у 3 рази, тобто до 30 грн., підвищить вартість цього товару лише до 120 грн. Це спричинить інфляцію у 120 відсотків.
Ось дуже спрощена логіка міркувань прихильників збільшення частки зарплати у вартості продукції, тобто іншої, не соціал-популістської системи організації суспільства в який тільки декларується, що основні соціальні потреби громадянину справедливо забезпечує держава.
Чи мають рацію такі міркування ? Так!
Всім зрозуміло, що ”соціальну” складову у вартості у вартості української продукції сьогодні присвоюють собі реальні власники колишніх державних підприємств, а реальної вартості землі, ті, що експортують сільгоспродукцію за кордон. Це економічна основа процвітання сучасних українських олігархів.
Отже, теоретично інфляція споживчих цін може бути також наслідком зміни соціальної політики в державі. Все залежить від того як зростають реальні доходи громадян. Нажаль, підсумки 2007 року свідчать про інше. Пересічні українці не мають можливості захистити свої заощадження. Долар вже не захищає, бо - стабільний, а обігу ні акцій прибуткових підприємств, ні облігацій, ні цивілізованого ринку нерухованості і тим більше землі не має.
Якщо „другий” уряд Ю.Тимошенко не відмовиться від популістської соціально-економічної політики, яку проводили її попередники, то нас не врятує навіть вступ до СОТ. Саме участь у СОТ вимагає від країн учасників не тільки світових цін на товари, але й світових зарплат щоб ці товари придбавалися.
Чи є гарантія того, що для зменшення темпів інфляції замість необхідних соціально-економічних реформ будуть здійснені лише зовнішні запозичення та продаж іноземцям українських підприємств? Переконаний, що поки в державі не буде створено умов, які б гарантували збереження заощаджень її громадян, чекати політичної стабільності не доводиться. економічний оглядач газети "Сіверщина"
Сергій Соломаха |
2007 © Олександр Майшев
Меню сайту
