Розмову із новообраним заступником голови правління ВАТ «Деснянська правда» Валентиною Мастєровою кореспондент «Сіверщини» почав із питання про її нові службові обов'язки. У чому вони полягають і як на душу лягли, адже суттєво відрізняються від тих. які доводилося виконувати Валентині в ролі керівника прес-служби головного управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрації. Відповідь була дещо несподіваною.
В.М. Робота з аграріями мені дуже багато дала. Вона стала своєрідним стартом для моєї сьогоднішньої посади. Тут мені доводиться займатися тим, чому вчили на факультеті журналістики столичного університету, А якщо конкретно: міняти «Деснянську правду» і видавати книги.
Кор. Конкретизуйте, будь ласка, що означає «міняти «Деснянську правду»?
В.М. Вона повинна менше обслуговувати владу і бути ближчою до людей.
Кор. А відносно видавання книг...
В.М. У нас є книговидавничий відділ, який очолює письменниця Алла Сокол. У відділі — три професійні художниці. Не вважаю це нескромністю: ілюстрації до наших дитячих книжок, до тих, які видаємо, можуть конкурувати на рівних з кращими виданнями в Україні. А якщо точніше — є кращими в Україні.
Кор. Чи не здається Вам, що ВАТ «Деснянська правда» перебирає на себе функції замовника літературних видань, які притаманні відділу у справах преси та інформації облдержадміністрації?
В.М. Ні, ми виконуємо замовлення. А якщо наші працівники ще й автори книг, то в цьому нічого поганого не вбачаю. «Деснянська правда» може тільки гордитися тим, що в колективі працюють члени Національної спілки письменників України Петро Куценко. Володимир Салон, Олена Конечна, Алла Сокол.
А віднедавна — і Валентина Мастєрова, роман якої «Суча дочка» висунутий на здобуття премії України імені Тараса Шевченка.
В.М. Я не це дивлюся з певною долею гумору, Висунули - це приємно. Але на присудження такої премії я не сподіваюся.
Кор. Якщо відверто, то як читач, з інтересом прочитавши, ( з задоволенням теж) «Сучу дочку», я отримую більшу насолоду від новел Валентини Мастєрової.
В.М. Юрій Мушкетик — також.
Кор. Дякую, що Ви мене своєю заувагою поставили в лави однодумців із живим класиком.
В.М. Думки людей різної міри таланту можуть збігатися.
Кор. Певна річ. З Вашого дозволу на цій темі поставимо крапку. Краще давайте поговоримо про
творчі плани письменниці Валентини Мастєрової, яка після «Сучої дочки» випустила ще й роман «Смарагд».
В.М. Ніколи не говорю про плани. Ніхто не може гарантувати їх здійснення.
Кор. Тоді про те, що вже створено. Про муки творчості, про те, як проходив процес народження тієї чи іншої речі.
В.М. Що ж, будь ласка. Можу розчарувати, бо починала, як багато хто із прозаїків, із віршів. Що, до речі, підвело мене якось під монастир: не вступила з першої спроби на факультет журналістики, бо вирішила твір у віршованій формі подати. Але назавжди залишуся вдячною поезії, яка, на мою думку, дозволяє чистити мову, вимагаючи точності вислову, лаконічності думки.
Кор. Новели, про які ми вже згадували, вимагають того самого.
В.М. Згодна.
Кор. До речі, як народилися перші з них?
В.М. Перша оприлюднена — це «Сон», Навчаючись у Києві, я була на практиці у газеті «Сільські вісті». Керував практикою Іван Васильович Сподаренко, якому я й дала почитати цю новелу. Сподівалася почути якісь зауваження. Через якийсь час хтось із друзів почав мене вітати з публікацією, про яку я навіть не здогадувалася. Виявляється» Іван Васильович опублікував «Сон» у редагованих ним «Сільських вістях».
Кор. Не всім так везе. Але везіння — це закономірний результат наполегливої і продуктивної праці того, кому повезло.
В.М. Мабуть, так. Цікава ще й порада Івана Васильовича, який, бажаючи мені успіхів у подальшій творчій роботі, зробив застереження: «Тільки нікому не дозволяй себе правити». Я так і намагалася робити. Тим більше, що творчість — процес настільки індивідуальний, що про правку і говорити не завжди доречно. Про яку правку можна було говорити, якщо новелу«Вовкулака» я писала в прохідному кабінеті редакції менської райгазєти- Писала, можна сказати, «на бігу», бо нічого було ставити в номер. Інша, ж новела «Так плакало дерево» (до речі. її заголовок дав назву першій моїй збірці) була написана в тій же Мені за одну ніч.
Кор. Якщо вже мова зайшла про творчий процес, то давайте продовжимо і певною мірою поглибимо її. Як народжуються, приміром, сюжети, чи існують реальні прообрази героїв?
В.М. Я народилася в селі Сивки Чернігівського району. Кожен сивковець мені не просто земляк, а, вважай, родич. Вони з життя перекочовують у мої новели, оповідання, романи. Звичайно, потрапляючи з волі автора в дещо інші, ніж у житті, ситуації, роблячи дещо інші вчинки. Інші, але такі, що випливають із можливостей, життям запрограмованих. Можна сказати так: «Я кожного зі своїх героїв узяла з життя і ввела в роман».
Кор. Бажаючи Вам подальших успіхів у творчості,
враховуючи Ваше особисте критично-прагматичне ставлення до висунення «Сучої дочки» на Шевченківську премію, хочеться все ж сказати про вже реальні здобутки Валентини Мастєрової.
В.М. Я здобула премію «Гранослов», за умовами якої була прийнята до Спілки письменників. Мені присуджено обласну літературну премію імені Михайла Коцюбинського...
Кор. Будемо сподіватися на те, що список буде продовжений. Тим більше, що Ви лише наближаєтеся до свого першого ювілею. Не говорю якого, бо жінкам не прийнято навіть натякати на вік.
В.М. А я віку не соромлюся, Я дивлюся на життя реально. Те, що маю, те моє. Розмовляв із Валентиною МАСТЄРОВОЮ Олександр ОЛІЙНИК. |
2007 © Олександр Майшев
Меню сайту
