| «Чи був покійний моральною людиною?» - питав Остап Бендер у жалобній промові над могилою Михайла Самуелійовича Паніковського, людини без паспорта. І сам же відповідав: «Ні, покійний не був моральною людиною». На могилі Паніковського син турецькопідданого поставив надгробок, написавши, що під ним лежить людина без паспорта.
Над могилою колишнього харківського губернатора слід було написати: "Тут спочиває Євген Петрович Кушнарьов, людина без батьківщини". І дати салют — з італійських карабінів, споряджених набоями на кабана..
19 січня 2007 року на харківському цвинтарі над могилою Євгена Петровича Кушнарьова — колишнього мера Харкова, екс-губернатора Харківської області й екс-керівника Адміністрації Президента Кучми, народного депутата України й голови комітету Верховної Ради з питань правової політики — лунали інші промови. Говорили про великого патріота України, що був взірцем законослухняності й відданого служіння своєму народові.
Говорили й заяложену фразу про підступну смерть, яка забирає найкращих. Про вічну пам'ять у серцях вдячних харків'ян і всього прогресивного людства. Про гаряче серце, яке перестало битися в палаті інтенсивної терапії центральної районної лікарні Ізюмського району Харківської області.
А потім убиті горем друзі небіжчика з гамором попрямували до накритих столів, де "за слов'янським звичаєм" пом'янули свого дурисвіта, що на 56-му році життя отримав у бочину свинцеву кулю 30-го
калібру, яка валить на смерть дикого вепра з першого ж пострілу. І там, підігріті улюбленим напоєм "великого громадянина й патріота", розказували один одному іншу історію. Про те, як Євген Петрович поїхав із друзями полювати на кабана.
Ну, "полювання" — це по-їхньому. По-нашому це називається браконьєрством, бо свинець у нутрощі Кушнарьов отримав у вівторок 16 січня 2007 року, коли мисливський сезон в Україні був уже давно закритий, і отримувати радість від убивства живої істоти дозволялося хіба що при вигляді зайця. Та й то — по вихідних днях. Але "робочий день" — це для "слуг народу" поняття туманне. Бо в них не життя, а суцільне свято. Тож і поїхав Кушнарьов із друзями "відтягнутися" в село Червоний Шахтар, що за тридцять п'ять кілометрів від райцентру Ізюм на Харківщині,
Місцинка ця славиться навколишніми мисливськими угіддями "Гай", власниками яких є директор Харківського заводу "Точприлад" Валерій Завальний, колишній начальник обласного управління Міністерства з надзвичайних ситуацій Олександр Саєнко та харківський підприємець Василь Луценко. А також — дачею Завального, яку аборигени називають "генеральським будинком". На цій дачі покійний і "відтягувався" разом із сином хазяїна Дмитром Завальним, народним депутатом України Дмитром Шенцевим і власником угідь Василем Луценком. Коли ж сидіти в хаті набридло, царствені особи вирішили порозважатися на природі — вбити кабанчика.
Прибули браконьєри на місце полювання, витягли свої мисливські припаси, усе швиденько випили та спробували трохи розім'ятися. Але роки та кількість алкоголю далися взнаки — і довелося веселій компанії без жодних трофеїв повертатися до Харкова. По дорозі у когось із горе-мисливців забігало в очах, і він заволав, показуючи у вікно "джипа": "Вовк, вовк!" Чи справді трасу перебігав сірий лиходій, чи то якась коза паслася в придорожніх хащах, чи, може, собака із сусіднього села робив вечірній моціон — ніхто, ясна річ, розбиратися не став. Хмільні "слуги народу" повитягували рушниці, забиті набоями на дику свинюку, і дааай палити. Один — Дмитро Завальний — навіть поцілив...
ВОНИ Й МИ
Відкиньмо лицемірне співчуття й ска¬жімо прямо: нам, які добувають хліб насущний своєю працею, абсолютно байдуже, що там трапилося в ізюмському лісі з одним із них. Ми й вони — це різні світи, що перетинаються лише тоді, коли одному із них потрібно нашої донорської " крові. Нехай хоч перестріляються, хоч і горлянки один одному поперерізають, і Для нас усе те, що відбувається з ними, І — це таке саме потойбіччя, як і для них наші проблеми.
Україна розділена зовсім не на Схід і Захід, не на "біло-блакитних" і "помаранчевих", і навіть не на багатих та бідних. Вона розділена на них і нас — правих і безправних, недоторкАннйх І недоторканих. У них — власний бюджет, який вони чомусь називають "державним", впасна про¬куратура, власні суди, впасна податкова міліція, власне Міністерство охорони їхнього здоров'я. Для них — усе, для нас — закон. Але їм цього замало, й тому вони час від часу скубуться між собою — за те, кому саме з них призначати «нього генерального прокурора чи звільняти їхнього міністра закордонних справ, кому й у якій пропорції розкрадати їхній "державний" бюджет чи відправляти для них видимість їхнього правосуддя. Щоправда, Інколи вони згадують і про нас, влаштовуючи нам телевізійні шоу в стінах їхнього парпаменту, але при цьому всі вони переконані, що кинуті згори хліб та видовища ціпком можуть замінити нам нашу свободу й нашу гідність. Досі вони здебіпьшого нищили нас — стріляли, як зайців, давили, мов слимаків. Та ось, оскаженілі від власної безкарності й переконані, що вхопили Бога за бороду, вони, нарешті, взялися один за одного. Влучний постріл кушнарьовського товариша Дмитра Завального — і в нас з'явився черговий привід поспівчувати їхній дурості та запропонувати роздати зброю всім "народним обранцям" укупі.
Отримай Кушнарьов у живіт порцію дробу чи звичайну сталеву кулю — і був би живий. Довезли б, сердешного, до Харкова та відправили б прямісінько за кордон у якусь фешенебельну клініку. Але сталося так, що рушниця Завального була споряджена особливим "кабанячим" патроном — з масивною свинцевою кулею, яка розплющується в організмі, розкриваючись, мов троянда, та перетворюючи нутрощі на суцільний фарш. Після такої кулі ні про яке транспортування пораненого мова йти не може. Тож і довелося богообранцю помирати в палаті звичайної районної лікарні в містечку Ізюм.
О, яка це була урочиста смерть! Телебачення кожної години передавало останні звістки з районної лікарні, для керування реанімаційними заходами до Ізюма прибув міністр охорони їхнього здоров'я Юрій Поляченко, а харківська влада рапортувала, скільки літрів крові "для Кушнарьова" здали місцеві курсанти. Літак, готовий негайно вивезти екс-губернатора до найкращої німецької клініки, регулярно прогрівав двигуни, а лідер парламентської фракції Партії регіонів Раїса Богатирьова особисто звернулася до.посла Німеччини в Україні з проханням терміново відкрити візи для Євгена Кушнарьова та його коханки Людмили Давидової.
їхнє телебачення повідомило, що до Харкова за кілька годин після інциденту з Кушнарьовим прибула бригада трансплан-тологів. Для чого трансплантологи — зрозуміло: на випадок, якщо "слузі народу" доведеться міняти прострілені товаришем нирки.
Тільки ніхто не пояснив, де їхні лікарі збираються трансплантат брати, адже в Україні зусиллями "народних обранців" питання відбору донорських органів досі законодавчо не врегульоване. І нирку на законних підставах Кушнарьову можна було б пересаджувати пише в тому випадку, якби хтось із кушнарьовських соратників йому одну зі своїх подарував. А тепер уявімо пана Януковича, пана Ахметова чи хоча б мадемуазепь Карпачову, які прагнуть поділитися з пораненим своєю ниркою. Уявили? Отож. Надії на трупний матеріал також немає через відсутність в Україні банку донорських органів.
Очікувати, доки в Харкові почнеться зимовий холод І в морги повезуть замерзлих бомжів, не доводиться — нирка потрібна не будь-яка, а імуносумісна, взята від певної людини. Таку ще треба пошукати. А тепер пригадаймо харківських курсантів, які примусово здавали кров "для Кушнарьова". Година роботи лабораторії — й імунологічна карта кожного з них ляже на стіл трансплантологів. Далі — справа техніки. Йде потрібний курсант вечірнім Харковом, а тут... Причому у цей момент у бюро судово-медичної експертизи абсолютно випадково опиняється апаратура для підтримання життєздатності видаленої з трупа нирки.
СМЕРТЬ
Не на пожежі, рятуючи дитину, загинув небіжчик, і не від ворожої кулі склав голову, захищаючи Батьківщину. А загинув він на п'яних розвагах, не за цапову душу отримавши добрячий шматок свинцю, що призначався для дикого кабана. Але вони
— живі соратники Кушнарьова — пере¬конані, що в їхніх руках суд не тільки земний,
а й небесний. Як наслідок — у зв'язку зі
смертю найвідомішого українського бра¬коньєра 18 і 19 січня 2007 року в Харкові
було оголошено жалобу.
Поховання, перетворене на виставу "смерть мафіозі", 19 січня транслювалося по телебаченню, а траурну церемонію освятили своєю присутністю Прем'єр-міністр їхнього уряду та голова їхнього парламенту. Постаралися на славу — митрополит Харківський і Богодухівський Никодим так розфантазувався, що у своїй промові навіть порівняв екс-губернатора з біблейським царем Соломонсм. Сподіваємося, Господь простить йому подібне блюзнірство. Батюшці виповнилося 85 років, І йому вже однаково
—що Кушнарьов, що Соломон.
Не пасла задніх і міська влада, яка виступила з ініціативою перейменувати на честь Кушнарьова одну зі станцій Харківського метро. Від звістки про таке в уяві зразу ж залунало оголошення вагонного гучномовця: "Обережно, двері зачиняються. Наступна станція "Браконьєрська", перехід на станцію "Сепаратистська".
Нічого подібного до похорону. Кушна рьова Україна не бачила з травня 1885 року. Тоді в Києві, у будинку розпусти на вулиці Еспланадній, в обіймах проститутки помер київський цивільний губернатор Гудима-Левкович. Губернська влада з такої нагоди оголосила жалобу та пригнала на поховання свого блудливого начальника вихованок жіночого пансіону графині Левашової.
І хоч Гудима-Левкович жодного закону не порушував (борделі функціонували в Російській імперії цілком легально), вибухнув грандіозний скандал через скандал лише після того, як генерал-губернатор Києва Дрентельн наказав виселити з центру міста всі гнізда розпусти.
Але те, що було очевидним жандарму й брутальному солдафону Дрентельну, ніяк не може второпати заступник міністра внутрішніх справ України Михайло Корнієнко.- Ось і розпинається пан Корнієнко перед телекамерами, розповідаючи вигадані подробиці невдалого пострілу.
Виявляється, всі мисливці — І це встановила їхня експертиза — були напрочуд тверезі. "Сухі", мов кущики саксаулу. Ніяким браконьєрством вони, виявляється, не промишляли і взагалі полювати не думали, а просто так (мабуть, від хронічного неробства) об'їжджали мисливські угіддя. Рушниці ж узяли про всяк випадок — якщо раптом прилетить якась не заборонена до полювання дичина.
Ага. Качечок Кушнарьов їздив стріляти в робочий день, коли вся країна працює. У січні. З кулями 30-го калібру. Це ж яка має бути дичина під такі набої? Не інакше, птеродактилі завелися в ізюмському лісі, і небіжчик із винятково тверезими друзями вирішив уполювати летючу рептилію для Академії наук.
Звісно, не голод погнав екс-губернатора на полювання. І свіжину, якби він так уже захотів свининки, йому, напевно, подали б у ліжко. А поїхав, бо вважав, що його примхи, — то і є закон. Браконьєром жив, браконьєром і помер.
Так само даремно питати, навіщо Кушнарьов разом із головою Донецької обласної ради Колесниковим влаштовував восени 2004 року збіговисько в Сєвєродонецьку, де закликав до відокремлення трьох східних областей України та створення нової держави зі столицею в Харкові. Мудрі люди цього не зробили хоча б через повну утопічність подібного проекту.
На могилі Паніковського син турецько-підданого поставив скромний надгробок, написавши, що під ним лежить людина без паспорта. Над могилою колишнього харківського губернатора слід було написати: "Тут спочиває Євген Петрович Кушнарьов, людина без батьківщини". І дати салют — з італійських карабінів, споряджених набоями на кабана.
Володимир БОЙКО,
м.Харків.
("Слово Просвіти", N95, 2007 р.)
Content-Disposition: form-data; name="format"
1 |
2007 © Олександр Майшев
Меню сайту
