Адаменко Микола Петрович народився 20 грудня 1931 року в с. Загребеллі в селянській родині. Його батько тривалий час працював головою правління місцевого колгоспу, а перед самою війною очолив сільську раду. 1942 року в час німецько-фашистської окупації він був схоплений і розстріляний гітлерів-цями. Із малою сестричкою Лідою скуштував смак терпкого сирітського хліба, оскільки мати Наталія Михайлівна, від зорі до зорі надриваючись на колгоспній поденщині, не могла самотужки прого-дувати своїх дітей. 1950 року Микола Адаменко після закінчення Сосницької середньої школи вступив на філфак Київського університету, маючи у своєму творчому доробку кілька віршів, опублікованих у районній газеті. В столиці України перед ним, як і перед сотнями його ровесників-провінціалів, відкрився розкіший світ духовної скарбниці людства. Особливо захоплювали вчорашнього селюка дискусії на засіданнях університетської літературної студії, задушевні розмови в перенаселених гуртожитських нічліжках на Солом'янці. Хіба ж міг здогадатися він, наївний і довірливий селянський син, ким і для чого заквашуються оті дуже "щирі" диспути? А тим часом у броньованих сейфах МДБ накопичувалися надіслані "задушевними" друзями оперативні доне-сення. Приміром ось такі: "Із розмов із Адаменком мені відомо, що він незадоволений колгоспним ладом, мотивуючи це тим, що його мати весь вік без просвітку ішачить у колгоспі й лишається злидаркою із злидарок."… "Він різко негативно висловлювався про писанину П.Тичини, "Київські оповідання Юрія Яновського", "Золототисячник" І. Рябокляча, посилаючись на те, що у цих творах багато патоки і не проглядуються суворі реалії життя"… "Придбану мною брошуру про Грушевського і книжечку по історії України я давав читати Адаменку М., і він читав її в гуртожитку…" "…Якось я зайшов на квартиру однокурсника Доценка Р. і застав там Адаменка, який читав "Сонячну Машину" Винниченка. Микола Адаменко казав мені, що в Доценка читав також Єфремова "Історія української літератури"… До цих донесень були прилучені викрадені в Адаменка гуртожитськими "доброзичливцями" конспекти, чернетки віршів, приватні листи. Всі ці матеріали стали підставою "голубим вершникам Берії" для прорисовки політичного портрета сина розстріляного фашистами радянського активіста як потенційного ворога сталінського режиму. Тому-то 22 листопада 1952 року він був викликаний у Міністерство держбезпеки для "профілактичної бесіди". Костоломи генерала Мешика явно сподівалися, що зелений третьокурсник, потрапивши в бетонний мішок, звідки рідко хто виходив на волю, негайно ж зречеться власних поглядів, молитиме пощади і охоче погодиться бути стукачем. Проте він повідав у пояснювальній записці таке: "Так, я сповідував ворожі існуючій владі погляди з багатьох проблем. Наприклад, я дуже скептично ставився до національної політики партії… Я дійшов висновку, що колгоспний лад не задовольняє потреб народу… В школах і учбових закладах запровадити викладання тільки українською мовою… Україна повинна лишатися в федерації, але їй має бути надана повна свобода розпоряджатися своїми багатствами і культурними цінностями. Корінь усіх зол я вбачав у партійному керівництві. Нині в партії дуже багато чужих народові елементів, тому потрібна або чистка партії, або її перебудова…" Цією до зухвалості відвертою сповіддю Адаменко на довгі літа визначив собі хресну долю. Тим паче, що підручні Мешика в той час посилено готували сценарій показового політичного процесу над міфічною підпільною націоналістичною організацією, яка мала складатися із студентів київських вузів (університету, консер-ваторії, політехнічного, сільськогосподарського, художнього інститутів) і пришвидшеними темпами проводили "мобілізацію" кандидатів для поповнення гулагу. Під кінець грудня в Києві прокотилася хвиля арештів студентської молоді. А 14 січня 1953 року начальник 2- го відділення відділу 5-го управління МДБ підполковник Шишкін витворив таку постанову стосовно Адаменка, яка цитується згідно з оригіналом: "Находясь на учебе в КГУ и будучи враждебно настроеным к существующему строю, высказывает антисоветские взгляды и пишет националис-тические стихи, с содержанием которых знакомит студентов университета. Преступная деятельность Адаменко подтверждается многими показаниями свидетелей… Исходя из этого, постановил: Адаменко Н.П., проживающего по Воздухофлотскому шоссе, № 35, кв.90, подвергнуть аресту и обыску". На основі цієї постанови наступного дня був висланий ордер № 4 на обшук і арешт Адаменка, який ствердив власною рукою сам Генеральний прокурор республіки Р.Руденко. А пізнім вечором 18 січня Адаменко був арештований в університетському гуртожитку і відправлений в слідчу тюрму на вулиці Володимирській разом із виявленим при трусі єдиним речовим доказом його зловорожої діяльності - книгою "Українська муза". Слідчі МДБ прагнули зробити безкомпромісного Адаменка однією з центральних постатей містифікованого судового процесу. Про це свідчить уже те, що за неповні сім тижнів ув'язнення йому було вчинено аж 24 допити. Бувало, його двічі допитували на добу, аби вичавити якомога більше прізвищ якщо не приятелів, то хоча б побіжно знайомих. Нарешті на початку квітня заарештованому студентові було пред'явлено звинувачення, в якому констатувалося: "Адаменко Н. П., будучи враждебно настроенным к советской власти, на протя-жении длительного периода времени среди своего окружения проводил антисовет-скую националистичес-кую агитацию, возводил клевету на советский строй, колхозную систему сельского хо-зяйства, руководителей советского государства и коммунистической партии. Выражая свою ненависть к советской власти, занимался сочинением различных антисоветских записей в стихотворной форме, а также изучал и распространял националистическую литературу"… Проте верховодам беріївського кишла на Україні здалося замало виявлених у біографії Адаменка гріхів, які б дозволили навічно затокарити непокір-ливця в гулагівську зону, тому вони розпорядилися пред'явити йому додаткові звинувачення. Що й було зроблено 9 квітня 1953 року. Ось його текст: "В процессе дополнительного следствия установлено, что Адаменко хранил у себя антисоветскую, националистическую литературу и, как имеющий националистические взгляды, на ученической тетради рисовал эмблему украинского буржуазного национализма - "трезуб". Останній штрих до фальсифікованого політичного портрета Миколи Адаменка внесла надіслана з філологічного фаультету КДУ характеристика. “На протяжении учебы в университете Адаменко не выполнял никаких общественных поручений, почти не принимал участия в общественной и комсомольской работе и жизни”. 11 квітня 1953 р. попереднє слідство було завершене й грубезна слідча справа переслана до київського обласного суду. 14 травня відбувся її розгляд на закритому судовому засіданні під головуванням судді Грабовської за участю прокурора Утіної. Перед осиротілою сталінською фемідою разом із Адаменком постали його однокурсники Волощук Г.П. і Доценко Р.І., хоча за попереднім задумом емдебістських сценаристів на лаві підсудних поряд з університетськими “Вумниками” мали сидіти недовчені музики, художники, інженери, агрономи, сільські механізатори. Смерть “батька всіх народів” сплутала карти “вірних ленінців”, оскільки не стало основного цінителя гучних судових оржищ. Натомість після оголошеної постсталінським керівниц-твом країни масової амністії на політичному овиді засріблилася зоря надії на припинення кривавого терору. Тільки все те було в тумані майбутнього, а поки що ульріхівська машина кривосуддя за інерцією нещадно перемелювала свої жертви, вливаючись гарячою людською кров’ю. 14 травня 1953 р. вона прирекла Адаменка до 10 років ув’язнення в концтаборах і трьох років поразки в правах. Незаслужене покарання початкуючий поет відбував на лісорозробках Північ-ного Уралу. Лише в червні 1956 р. на підставі рішення Комісії през идії Верховної Ради СРСР був звільнений з концтабору. Але не реабілітований. А що чекало на волі нереабілітантів, він негайно збагнув, як тільки опинився за табірною зоною.
2008 © Олександр Майшев
Меню сайту
