Життя склалося так, що перспективи для функціонування Синютинської ЗОШ І ст. нема, адже дітей у селі нема Є один хлопчик, якому через 2-3 роки у школу, а решта дітей - вже школярі Пекарівської школи. Заходимо із Оленою Лисанською, директором, тепер уже колишнім, школи в Синютині у двір школи: посеред розкішного парку - охайна споруда школи. Велетенські сосни - прямо на подвір’ї. Перед школою - клумба. - А цього року навіть квіти не посходили. Уявляєте? - з сумом каже Олена Михайлівна. - Природа, мабуть, відчула це наперед. Заходьте. І відкриває двері школи, в якій проробила директором з 1981 року. А в коридорі на вішалці самотньо висить стрічка “Випускник-2008”. - Це - моя, батьки дітей і мені подарували, - пояснює Олена Михайлівна і проводить у клас. - Ось тут ми навчались. Школа, звісно, маленька, але я старалась, щоб учням тут було добре. У класі - три парти і багато всіляких дитячих робіт. Куди тепер їх подіти за непотрібністю? Куди подіти спогади більшої частини життя? Адже у цій школі життя дійсно вирувало. Для маленького села школа була світочем, тут завжди збирались батьки з дітьми за святами. Тепер же частина майна переїде у Пекарів. А школа залишиться. Яка доля її чекає - відомо. - Я їду повз школу, серце і заболить: чи все ще там на місці, - веде далі Олена Михайлівна. - Бо з клубом же що сталося: закрили, розтягли одразу. У цьому ж ніхто не винен. Життя...
2008 © Олександр Майшев
Меню сайту
