Початок » 2008 » Серпень » 16» Сестрам Ганні і Марії з Пекарева мати не сказала, коли у них день народження
Сестрам Ганні і Марії з Пекарева мати не сказала, коли у них день народження
10:32
- Уже коли ми повиростали і треба було у документах вказать наші дні народження, то прийшли люди із сільради і попитали у нас. Ми довго думали, да так і не згадали, - кажуть сестри. - Нам мати ніколи не казала такого, а справлять іменини у нашій сім’ї не було заведено. Людей повна хата була, життя яке складне тоді було, які там дні народження. Ну от у волості і знайшли тоді якісь документи про роки народження цих жінок. Якщо вірити записам, то Ганні Лиходій 93 роки, а меншій її сестрі Марії - 87 років. А якого місяця народились - не знають. У паспорті день та місяць записали навмання, розказують сестри. Ганна пам’ятає, що коли народилась Марія, була зима, ткали. - Ото ми й кажемо: записуйте середній місяць зими. Це значить січень? Так і дотепер обходяться жінки, яких у селі називають Симановими дівчатами, без іменин. - Нас ніхто ніколи не поздоровляв. А... - сміються сестри, які живуть удвох у крайній хаті Пекарева шість десятків років. - Ганна заміж ходила, - розказує молодша Марія. - Років шість вона в чоловіка пожила, а тоді не нужна стала. Я її й забрала до себе. По молодості і по квартирах жили років десять, а тепер тут ось, - показують на білу хату, вікна якої до середини затулені соломою, щоб зимою тепло було. - А я не ходила заміж. Хороших ухажорів не було, а сміття різного - чоловік десять упадали. Та нащо мені такі, які не наравляться. Як мені з ними цілуватись було? Один то ухажор мені подобався, але він з війни не вернувся. У Ганни було двоє дітей. Дочка померла маленькою, а син Іван виріс і поїхав у Крим, каже Ганна Симанівна. - Де він зараз, я не знаю. Може, вже й помер, давно не було його тут, - каже. Життєрадісні сестри зараз почуваються щасливо. - А що нам? Ющенко, дякуємо йому, грошей людям мішками надавав. Ми все можем купить. Молодша Марія не так давно придбала собі золоті сережки: - Понаравились такі, купила. А що тепер ті 100 гривень? Хіба це гроші? Правда, срібні мені більше подобались. Багато їх у мене колись було. Розмову із веселими сестрами продовжуємо у чисто побіленій оселі, начисто виметеній, прибраній, як і двір, до речі. - Нам люди, які бували у нас, усі казали, що наш двір самий чистий у селі, - погоджуються із моїм компліментом бабусі. Перше враження склалося таке, що світлиця сестер - це музей-садиба, де ніхто не живе - усі речі так складені, ніби їх ніхто не чіпає. На стінах - портрети рідних, оздоблені вишитими рушниками. Поряд з рідними - три кольорові фото сім’ї президента. - Ой, як ми Ющенків любимо! Їсти сідаємо - і Катерину запрошуємо до свого столу, - поглажують жінки обличчя на фото. - Я про них так люблю читать у газетах! - підтримує політичну розмову Марія. - Я читать умію, бо три класи кінчала. Ото небога привезе нам із Сосниці газети, беру - і все вслух. А Ганна слухає, бо сама букви то знає, та до кучі не складе. А так хочеться знати, що там при Ющенку. Телевізора у жінок немає. Радіо теж немає. - Нам і годинник як чокає, то вже голові заважає, - весело регочуть сестри. - Роки беруть своє. Але у такому віці сестри ще курочок тримають і дві сотки городу доглядають. У дворі і хаті прибирання щодня проводять. Весело їм удвох тепер жить, погоджуються сестри. - А з молоду такого пережили! Нас розкулачували. Відібрали тоді у сім’ї з восьми чоловік коней, корів, свиней, овечок, збрую, свиноматку. А тоді ще й хата згоріла. Ой, не хочеться й нюхать тодішнього нашого життя. Це було не тепер жить: блинці пекти та їсти з молоком!
2008 © Олександр Майшев
Меню сайту
