Початок » 2007 » Листопад » 7» У кожного свій шлях. Діалог з письменником, людиною позитивного настрою Миколою Петровичем Адаменком
У кожного свій шлях. Діалог з письменником, людиною позитивного настрою Миколою Петровичем Адаменком
18:45
- Миколо Петровичу! Ви не вважаєте свою життєву і творчу біографію непоганим виховним матеріалом для молодого покоління. - Мабуть, так воно і є. До того ж мій життєвий і творчий фактаж можуть стати в пригоді і старшому поколінню, зокрема для поглиблення інформації про так званий тоталітарний період нашої історії, бо більшість люду бачили той період як зовнішній, так би мовити показушний вияв його, я ж пройшов через його приховану смугу, такий собі нібито нижній паралельний світ, тюремно-концтабірний, який можна б було назвати соціальним дном, у якому панувало цілковите безправ’я, суть якого визначалася фразеологізмом : “Закон - тайга, прокурор - ведмідь”. - У Вашій біографії можна виділити кілька смуг, наприклад: смуга дитинства, юності, перша університетська смуга, потім, як Ви сказали, тюремно-табірна смуга, перший період післятюремно-табірної смуги, учительська смуга, нарешті, може трохи умовно, можна виділити творчу смугу. - Може, це видасться парадоксально, але мушу сказати, що найбільш визначальною стала для мене тюремно-табірна смуга і не лише тому, що вона впливала на моє подальше життя (не скажу, що це був приємний вплив), а по суті сформувала мене як особистість. І хоч я пройшов через такі випробування (робилося все, щоб принизити мою людську гідність, зробити з мене слухняного виконавця наказів, огрубити мою душу і т.д.), яких не може уявити навіть більшість нашого люду, все ж наміри моїх мучителів виявилися безуспішними - я нічого не втратив у плані моральному, а здобув упевненість у собі, віру в свої сили, і хоч в післятабірний період випробувань, може не видимих для більшості тих, хто мене знав, вистачало, і часом, здавалося, вони були ще страшнішими, ніж тюремно-табірні, але я здобував перемогу за перемогою - заочно закінчив з відзнакою Борзнянський технікум, водночас (після реабілітації в 1962 році) продовжував навчання в університеті, став працювати (і досить успішно) учителем, пр обивав (з великими труднощами) собі дорогу в літературу і т.д. - Отож у сказаному Вами є дуже багато повчального, хоча в кількох реченнях хіба все скажеш? - Ну, щодо повчального... Не до всього можна застосувати формулу: “Роби, як я!” особливо це стосується моєї тюремно-табірної смуги. А щодо неповноти сказаного, то нема потреби тут багато говорити про свій життєвий шлях. Адже мій роман “Закон-тайга” створений на автобіографічній основі, бо для героя роману Дмитра Четвертака я не видумував якихось сюжетних поворотів, я повів його своєю життєвою дорогою. На автобіографічній основі побудована й поема “Самопізнання”, яка увійшла до комп’ютерного варіанту збірки “В обіймах Сосниці”, примірник якої є і в районній бібліотеці для дорослих, і, здається, в дитячій бібліотеці. А ще є достатньо біографічної інформації в 108-ми статтях про мене, опублікованих у різних газетах, журналах, біографічних довідках до виданих книжок, а також стаття у Новій українській енциклопедії (кн.І), у повісті-спогаді “Хистка кладка через безодню”, опублікованій у альманасі “Зона” за 2006 рік, та в кількох автобіографічних машинописних книжках та в десятках щоденникових зошитів, у яких зафіксоване все моє щоденне життя у фактах і думках. - Миколо Петровичу, Ви увійшли у велику літературу уже в зрілому віці. - Так. Перша моя поетична збірка “Повінь” вийшла у 1985 році, коли вже мені було виповнилось 54 роки. - За цей період, тобто від 1985 року і по сьогодні, скільки Ви видали книжок у різних видавництвах? - Ну, давайте порахуємо. Отже “Повінь” - 1985р. /“Рад. письменник”/, “Цвіт на морозі” - 1990р. /”Рад. письменник”/, “Прагнення неба” - 1994 р. /Чернігів/, “Я - українець” - 2002 р. /в-во “Сварог”/, “Планета Україна” - 2003 р. /”Педагогічна преса”/, “Закон - тайга”, І кн. - 2001 р. /Чернігів/, “Закон-тайга” 2 кн.- 2003 р. /Чернігів/, “У центрі кола” - 2006 р. /Чернігів/. Отже 8 книжок поезії і прози. - А книгу історії Сосниччини Ви не рахуєте? - А. Звичайно, основна частина книги написана мною, мною зібраний і основний матеріал. Однак є там і ряд статей різних авторів, зокрема у другій частині. Ідеологічне спрямуванння книги теж моє, як і вся моя технічна робота, починаючи з машинописного варіанту і закінчуючи численними вичитуваннями після численних комп’ютерних наборів. Але я навмисне не виставив свого авторства, замінивши його словосполученням “Авторський колектив”. Я як співавторів зафіксував тих людей, які мені чимось допомогли (той дістав якийсь документ, той якусь книгу, де згадується про Сосницю,той якусь фотографію чи якусь інформацію про когось). Зробив я так тому, що вважав: виділяти своє авторство - значить мати менше шансів, щоб видати книжку, адже серед потенційних видавців могли бути люди з компартійним вишколом, які дивилися на мене, як на “ворога народу, який не здобув свого строку ув’язнення” - так дехто висловлювався з колишніх номенклатурників. А от колективний автор - інша справа, то вже не Ада менкова книжка. І тут я, мабуть, не помилився: книжка видана у трьох варіантах і трьома видавничими суб’єктами: сосницькою типографією, Харківським видавництвом “Прапор” та Українським центром духовної культури. - Ви згадали комп’ютерний варіант збірки “В обіймах Сосниці”. Є й інші варіанти тієї збірки? - Збірки “В обіймах Сосниці” та “Довженкова дорога” зроблені на комп’ютері по десять примірників кожна. Готується до подібного видання і моя повість “На крутосхилі” ( в рукописі - “Під склепінням блакитного храму”). Ця повість про життя культпрацівників (і не тільки) 70-х, 80-х років. ЇЇ можна вважати четвертою частиною роману “Закон-тайга”, бо там з’являється герой з названого роману Дмитро Четвертак. Але окрім комп’ютерного самвидаву у мене є ще й машинописний. Тобто кожний машинописний рукопис я оформляю як книжечку, десь у трьох-чотирьох примірниках. Таких книжечок у мене назбиралося 101 (на підході 102) в середньому по 40 стор., але є й значно більші. Кілька таких книжечок чотиривіршів використано для названої вже збірки катренів “У центрі кола”, частина віршів та прозових мініатюр увійшла і до інших офіційно виданих книжок, частина опублікована в різних газетах, журналах та колективних збірках, альманахах, але переважна частина ніде не використана. - Як Вам вдається стільки творити літературної продукції? Що Вас штовхає до того? Прагнення грошей чи слави? - Ні те, ні те. Адже зараз те, що видається у солідних видавництвах, жодної копійки не приносить, навпаки - приносить збитки (наприклад, купляєш власні книжки і розсилаєш їх своїм друзям і знайомим). А щодо слави... По-перше, для мене, колишнього сільського хлопця (“Миколая Натальчиного”), а ще колишнього зека досить того визнання, яке маю і на Чернігівщині, і на Україні взагалі (адже маю сотні публікацій на Україні, а ще десятки педагогічних публікацій у фахових журналах), отож і як учитель досить відомий перш за все серед учителів-мовників, став членом Національної спілки письменників України, Лауреатом обласних премій ім. Б Грінченка та М. Коцюбинського, кавалером ордена “За мужність” і т.д. Чи міг я про таке навіть мріяти, перебуваючи за колючим дротом впродовж чотирьох років і не сподіваючись витримати десятирічний строк? А по-друге, яку славу можуть принести оті сто з гаком машинописних книжечок, які лежать безнадійно мертвим вантажем у шухлядах письмового стола? А суть у тому, що я, маючи певні потенційні можливості (називають це все ще іскрою Божою), мушу їх максимально реалізувати, звітуючи у такий спосіб перед своєю совістю, а отже й самостверджуючись, іншими словами, усвідомлюючи, що я щось можу, отже і щось значу. - А Ви не мрієте найближчим часом видати щось із тих ста машинописних книжок, що знаходяться в шухлядах? - Поки що ні. Правда, прокидається думка колись (якщо Бог віку протягне) видати названу вже повість “На крутосхилі” бодай на місцевому рівні. Це залежатиме по-перше, від того, як сприйме бодай обмежена кількість читачів оці мої десяток примірників, зроблених на комп’ютері, по-друге, від фінансових можливостей, бо трохи потратились на видання двох книжечок спогадів моєї дружини Лариси Петрівни. - До речі, якої Ви думки про ті спогади? - І я, і ті, хто ті спогади читає, ставимося до них позитивно, навіть, можна сказати, захоплено. Авторка має неабиякий хист оповідача, вона прекрасно володіє мовою, вплітає туди елементи місцевої говірки, оповідає просто, щиро, без, сказати б, професійних красивостей, її оповіді притаманне поєднання ліризму і гумористичного струменя. До того ж вимальовується досить виразно, вражаюче образ спочатку дитини, потім підлітка, нарешті юнки, очима якої і вбираються події, характери людей, їхні вчинки. Щодо позитиву названих спогадів слід ще підкреслити, що її пам’ять свіжим зберегла побачене, почуте, пережите, тому деталі оповіді дуже яскраві, переконливі, бо життєві. - Лариса Петрівна не має наміру скомпонувати третю книжечку спогадів? - Наскільки мені відомо, такий намір у неї є. Але непоганим поштовхом до активної роботи над продовженням спогадів було б хоч мінімальне честолюбство, якого їй абсолютно бракує. Можливо, таким поштовхом стане багаторазове (і по телефону, і при зустрічах) спонукання читачів до продовження роботи. - А Ви не пробували звертатися бодай до місцевих підприємців, щоб ті посприяли видати щось із вашого потужного рукописного масиву? - Із усього підготовленого мною до друку видано завдяки спонсорській допомозі перший (місцевий) варіант книжечки з історії Сосниччини, але, як я вже казав, три варіанти книжок вийшли не під моїм прізвищем, а гроші на видання збирав не я, а представники місцевої творчої інтелігенції. Єдина моя книжка, видана на спонсорські кошти - це “Планета Україна”, та й то я не був ініціатором її видання, а Зіновій Квіт, голова Світової спілки професійних учителів, який, дізнавшись, що я маю рукопис книжки, яка могла б бути використана для патріотичного виховання, пропонував видати її з тим, щоб частину примірників переслати в Філадельфію, частину розповсюдити на Україні, зокрема на Донбасі та в Криму (перед тим цей матеріал друкувався в журналі “Українська мова в школах, гімназіях та коледжах” під рубрикою “Книжка в журналі”). Решта моїх книжок (окрім перших двох) видавалися теж не з моєї ініціативи, а з ініціативи голови обласної “Просвіти” Василя Чепурного (“Прагнення неба”) та з ініціа тиви відповідального секретаря обласного відділення НСПУ Станіслава Реп’яха (“Закон-тайга”, 1-ша та 2-га книги та “У центрі кола”). - Миколо Петровичу, окрім написання художніх творів Ви активно виступаєте в пресі як публіцист. Що вас спонукає до цього? - Звичайно ж, не прагнення до слави. Мої публіцистичні матеріали викликані прагненням вплинути на світогляд людей, допомогти їм розібратися в складному сьогоденні. Я не можу стояти осторонь того, що відбувається нині. - Відомо, що Ваша стаття щодо перепоховання О.П.Довженка викликала гостру реакцію з боку місцевої влади . - Ну, місцева влада - це широке поняття. Одні її представники сприйняли статтю без негативних емоцій. А дехто - навпаки. До влади часом приходять люди із компартійним вишколом, вважаючи, що лише вони є монополістами істини, до того ж керуються принципом: “Для досягнення мети всі засоби добрі”. Щодо перепоховання О. П. Довженка, то і я на початку тієї кампанії піддався впевненості її ініціаторів, гадаючи, що та впевненість базується на якихось не відомих мені документах чи висловлюваннях О.Довженка, які можуть засвідчити бажання митця бути похованим у Сосниці. Але коли переконався, що Довженко ніде і словом не обмовився, щоб його поховали в Сосниці (він і не міг такого бажати, що я і довів у своїй статті), тоді я вирішив публічно висловити свою думку стосовно перепоховання, хоч і усвідомлював, що наражався на неприємності. Представники влади мали б дивитися на це, як на унаочнення демократії. - Спасибі, Миколо Петровичу. - Завжди радий старатися.
На таких, як Микола Петрович, світ держиться -- інакше б світ той занидівся. Я радий, що маю такого земляка! Миколо Петровичу, не опускайте рук і не думайте, що оті сто машинописних книжечок нікому не потрібні -- вони ще побачать світ. Я впевнений. Пишіть! Василь Чепурний.
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
2009 © Олександр Майшев
Меню сайту
